Томас Манн - Будденброки

Інакше поводився Христіан. Коли сестра починала наївно, по-дитячому звіряти свої жалі, він не міг спокійно всидіти: то нахилявся над тарілкою, то відвертався, ніби хотів десь сховатися, то перебивав її тихим страдницьким: «Боже мій… Тоні!», — і його довгий ніс збирався в безліч зморщок.

Так, він ставав неспокійний і ніяковів, коли заходила мова про небіжчика, ніби уникав і боявся не тільки неделікатного вияву глибоких, священних почуттів, а й самих тих почуттів.

Ніхто не бачив, щоб він пролив бодай одну сльозу за батьком. І цього це можна було пояснити самою тільки довгою розлукою. Та найдивовижніше було те, що він, хоч як не любив таких розмов, часто відводив убік сестру Тоні й примушував її докладно розказувати про всі події того страшного дня, коли помер батько: мадам Грюнліх була найкращою оповідачкою.

— То він був жовтий? — уп’яте допитувався Христіан. — Що саме крикнула служниця, як прибігла до вас?.. Отже, він був зовсім жовтий?.. І вже нічого не міг вимовити, поки й помер? А що казала служниця? Що йому лише стало сили видавити з себе: «У-а… уа»?

Христіан замовкав, надовго замовкав, тільки швидко й напружено водив маленькими, глибоко посадженими очима по кімнаті.

— Жахливо, — раптом казав він, підводячись, і видно було, що в нього аж мурашки пробігають по тілі.

Він починав ходити з кутка в куток, в очах його світився неспокій і задума, а Тоні дивувалася, що її брат, який з незбагненної причини ніби соромився, коли вона вголос оплакувала батька, в моторошному забутті міг гучно наслідували батьків передсмертний стогін, про який на превелику силу допитався в служниці Ліни.

Христіан за ці роки аж ніяк не став кращий на вроду. Він був сухорлявий і блідий. Шкіра туго напиналася на його черепі, між кістлявими щоками стирчав великий, горбуватий, гострий ніс, чуб на голові вже помітно порідщав. Шию він мав тонку й задовгу, а ноги худі й криві… Мабуть, найдужче на нього вплинуло перебування в Лондоні, а оскільки у Вальпарайсо він також спілкувався переважно з англійцями, то у всьому його зовнішньому вигляді був якийсь англійський дух, що навіть йому личив. Той дух відчувався у зручному крої та в міцному крамі його костюма, в солідній елегантності його широконосих черевиків і в тому, як понуро нависали над устами його густі рудуваті вуса. Навіть у руках, з бляклою, пористою шкірою, як у людей, що довго жили в гарячому кліматі, з круглими, коротко обрізаними чистими нігтями, було щось незбагненно англійське.

— Скажи-но мені, — запитав він зненацька Тоні, — чи ти знаєш таке відчуття… Його важко описати… ну, як ковтнеш твердий шматок, а тоді болить уся спина, згори аж донизу? — Його ніс знову весь зібрався в зморшки.

— Знаю, — відповіла Тоні, — це часто буває. Тоді треба ковтнути води…

— Так? — перепитав він невдоволено. — Ні, мабуть, ми маємо на увазі не те саме. — І по обличчю йому перебігла тінь неспокою і тривоги…

Христіан перший у домі почав дозволяти собі вільний настрій і забувати про жалобу. Він не розучився наслідувати покійного Марцелюса Штенгеля і часом перекривляв його цілими годинами. Якось він за столом спитав про, міський театр — чи є в ньому добра трупа, що саме там ставлять…

— Не знаю, — відповів Том з перебільшеною байдужістю, щоб приховати своє роздратування. — Мене тепер таке не цікавить.

Проте Христіан не звернув ніякої уваги на його тон і заходився розповідати про театр:

— Не можу вам навіть сказати, як я люблю театр! Уже саме це слово робить мене просто щасливим… Не знаю, чи комусь із вас відоме, таке почуття? Я міг би годинами сидіти й дивитися на спущену завісу… І так би тішився, як, бувало, в дитинстві, коли ми заходили до цієї кімнати по різдвяні подарунки… А чого варта вже та хвилина, коли в оркестрі починають настроювати інструменти! Я б навіть задля самого цього ходив до театру. Та найдужче мені подобаються любовні сцени… Декотрі коханки вміють так гарно тримати голову коханця обома руками… Взагалі, актори… У Лондоні, та й у Вальпарайсо, я часто бував в їхньому товаристві. Спершу я навіть пишався, що можу так по-простому розмовляти з ними. В театрі я стежу за кожним їхнім порухом… Це дуже цікаво! Людина каже своє останнє слово, спокійно обертається і повільно, впевнено йде зі сцени, нітрохи не бентежачись, хоч знає, що весь театр дивиться їй услід… Як вони так можуть! Раніше мені страх як хотілося попасти за лаштунки, а тепер я там, можна сказати, почуваюся наче вдома. Уявіть собі, якось в опереті — це було в Лондоні — підняли завісу, коли я ще стояв на сцені… Я розмовляв з міс Вотерклоз… з такою собі панною Вотерклоз… прегарною дівчиною! Одне слово, раптом переді мною відслонилася зала… Господи, не знаю, як я вже й зійшов з тієї сцени!

З усіх, хто сидів коло столу, тільки мадам Грюнліх засміялася; але Христіан водив очима по кімнаті і провадив далі. Він розповідав про англійських співачок з кав’ярень, про одну даму, що виступала в напудреній перуці і, стукаючи довгою палицею в підлогу, співала пісеньку «That’s Maria!».

— Марія — це, бачите, найостанніша з усіх… Скажімо, вчинила якась жінка найбільший гріх: that’s Maria! Марія — найгірша серед найгірших, розумієте… Втілення розпусти…

На цьому слові обличчя його гидливо скривилося, він підняв праву руку, судомно скорчивши пальці.

— Assez, Христіане! — мовила мати. — Нас це нітрохи не цікавить.

Але Христіан відсутнім поглядом дивився кудись повз неї. Він, мабуть, і без материної догани перестав би розповідати, бо хоч його маленькі, глибоко посаджені очі й далі ненастанно блукали по кімнаті, сам він, здавалося, впав у глибоку, тривожну задуму про Марію і про втілення розпусти.

Раптом він сказав:

— Дивно… часом я не можу ковтати! Нема чого сміятися, це страшна річ. Мені спадає на думку, що я не ковтну, і тоді я справді не ковтну. Шматок уже пройшов, але тут усе — шия, м’язи — просто відмовляються служити… Не скоряються моїй волі, розумієте? Річ у тім, що я навіть боюся як слід захотіти.

Тоні обурено вигукнула:

— Христіане, що за дурниці! О господи! Боїшся захотіти ковтнути?.. Не виставляй себе на сміх! Ну хіба можна таке верзти?

Томас мовчав, але мати сказала:

— Це все нерви, Христіане. Тобі треба було давно вернутися додому; в тому кліматі ти міг зовсім занапастити себе.

По обіді Христіан сів до невеличкої фісгармонії, що стояла в їдальні, й