Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

ось! Який же він сердитий на вас, що заступили мене! Ох! Як зубами скрегоче! Ось, на вас, пане, замахується кулаком! Ой! Ой!

Мені було невимовно страшно від цих слів. Але я нічого не бачив перед очима. Мені тут же спало на думку‚ в якому смішному становищі я опинився: жінці привиджується, що хтось мені загрожує, а насправді нікого немає. Але це не могло подолати мого мимовільного страху. Солдатка весь цей час стояла, притулившись до печі, хрестила повітря і шепотіла молитву.

Пролунав крик півня. Обидві жінки опам’яталися.

– Слава Богу! – вимовила солдатка.

– Нема його більше в хаті! – сказала хвора. – Як півень проспіває, то хто його зна де й подінеться!

– Тут нікого не було! – сказав я. – Вам привиділося, а його не було!

– Як не було? – говорила хвора. – Він, видно, вас, пане, злякався. Хотів, як і раніше, навалитися на мене, та побачив вас, розсердився і зник.

– Ні, молодице, – сказав я. – Нікого тут не було. Це здалося тобі. Ти хвора і більше нічого. Коли б насправді тут хтось був, то і я б побачив. А от чого ж я з тобою був, а не бачив нічого?

– І я, пане, – сказала солдатка‚ – як ось і ви, першу ніч не бачила, та і другу теж нічого не бачила, і думала, грішна, що це їй з туги або з безумства ввижається, а опісля поволі і сама бачити стала. Ось і зараз бачила‚ так і під присягою скажу: бачила, як Бог святий, бачила! Побудьте, пане, з нами ще другу-третю ніч‚ то‚ може‚ й ви побачите!

– Добре, – сказав я, – наступної ночі я знову об цій порі до вас прийду, щоб переконати вас, що все це тільки марення.

Як не переконаний я був, що тут не було нічого істотного, що привид, про якого говорили ці дві жінки, був у них в мозку, і як я не старався в тому запевнити їх, наскільки то було можливо, проте я сам після тієї ночі був дуже схвильований і мене понад усе турбувало те‚ що я відкрив у собі: виявилося, що я належу до слабкої натури, до якої може перейти марновірний переляк инших. «Ні! – говорив я сам собі, – не дозволю страху оволодіти мною! Инша справа вони, простолюд: зрозуміло, що на них такий страх діє заразливо; вони всякій дурниці вірять! А я? Адже я не вірю, щоб мрець, якого поховали в могилі, міг вставати і ходити по хатах. Фе, яка дурниця, яке грубе марновірство!»

Матеріалістом ані за переконанням, ані за схильністю, я не був, як і багато хто з нашої лікарської братії, яка, перебуваючи у постійному контакті з людською плоттю, звикла бачити в істоті людській одну тільки плоть і ставиться з недовірою, а дехто навіть вороже до всього, що переконує про існування в нас духа, істоти иншого світу, непіддатливої жодним лікарським інструментам. Я син пастора, вихований в суворому християнському дусі і залишився назавжди віруючим. Коли у мене виникали сумніви, я завжди міркував таким чином: не можна відкидати і заперечувати нічого на тій лише підставі, що ми зараз цього витлумачити не можемо. Багато що відкидали і заперечували наші діди з того, що тепер нам усім здається зрозумілим і ясним. Хто заручиться, що наші нащадки не зрозуміють того‚ що незрозуміле нам і що ми схильні відкидати? А якщо щось ніколи не вдасться людині розв’язати для себе і з’ясувати, то і з тим потрібно миритися. Отже‚ людина такою вже створена, що це поза сферою її розуміння! Але така точка зору заспокоювала мене тільки стосовно того, що було незбагненним у галузі релігії. Така точка зору не стосувалася проте забобонів і марновірств, які панували серед простого народу, а в науці не знаходили собі ніякої опори. Тут я з переконанням усе відкидав і вважав плодом неуцтва – не більше. Тут я не бачив жодної нерозгаданої таємниці. Чи мав я рацію – инше питання, але так думав я щиро і тому був певен, що мені в жодному випадку не примариться те, що примарюється оцим двом жінкам, заздалегідь переконаним у можливости того, у що я не вірив.

Настала ніч, і я подався знову до них. Дорогою мене турбувало щось таке, чого я ніяк не міг собі уяснити, але попередньої ночі чогось такого не відчував. Щось неначе мені говорило: «Не варто іти туди, а то ще трапиться щось погане». Проте я спромігся подолати в собі цю тривогу.

Обидві жінки, як і вчора, були разом.

– Ось вітер вити починає. Так завжди буває перед тим, як він має прийти! – сказала схвильовано молодиця.

Вітер і справді завивав. Я пояснив їм, що так завжди буває опівночі.

– А ось і шкребе вже! – проказала вона тремтячим голосом.

Цього разу шкребло виразніше, ніж раніше.

– Це либонь собака! – сказав я, хоча сам не був переконаний, щоб це був саме собака.

– У нас і собаки немає! Це він шкребе, до хати прокрадається! Чуєте, як у віконце стукає?! Господи Ісусе!

Дзенькнуло скло у вікні, неначе його хто розбив, а у мене проти волі став пробирати холод по всьому тілу.

– Ой, ой, йде! Ось він! – крикнули разом обидві жінки.

Я дивився у напрямку дверей і нічого не помічав окрім дверей і полиці над ними, на якій було розставлено хатній посуд. Але раптом мені здалося, ніби все в хаті покрилося синюватим серпанком або швидше парою, як то бува у лазні. Я відчував, що у мене надималися на потилиці жили, кров кидалася в голову. Мені було важко вимовити бодай слово, щось наче спутувало мені мову, стискало горло, перешкоджало вільному диханню. Солдатка продовжувала стояти коло печі і пошепки вимовляти молитви, нещасна хвора, розчепіривши руки і відмахуючись, кричала:

– Ой! Іде! На мене хоче навалитися! Тиснути мене буде!

Я з великим зусиллям напружив усі м’язи свого тіла, щоб кинутися до неї на допомогу. А вона упала навзнак на підлогу і стогнала:

– Навалився! Тисне! Тисне! Пусти! Господи Ісусе!

Коли я підійшов до неї і схопив її за руку – дивне явище: я відчув міцний запах трупа. «Це галюцинація, – не здавався я, – це дурниця, це безглузде марновірство неосвіченого простолюду! Хіба я вже не володію собою?» Але, не дивлячись на всі зусилля, мене долав жах, якого неможливо описати жодними словами… Я відчував, ще одна хвилина – і я піддамся силі цього жаху і стану бачити те, що бачать вони… Але тут прокричав півень.