Стівен Кінг - Коли впаде темрява

це моє СНС-лайно. Я переходив від каменя до каменя, торкаючись кожного, рахуючи кожний, відзначаючи, де який з них стоїть. Я волів опинитися звідти подалі — відчайдушно цього хотів, — хотів, але не припиняв рахувати. Бо мусив. Якимсь чином я знав, що мушу не припиняти дихати, якщо хочу залишитися живим. До того місця, звідки почав, я повернувся мокрий від поту, роси й туману, мене тіпало. Тому що торкатися каменів… було негарно. Це збурювало… домисли. І викликало видіння. Гидкі. Наприклад, як я рубаю сокирою свою колишню дружину і сміюся, а вона кричить, затуляючись від ударів скривавленими руками.

Але їх там було вісім. Вісім каменів на Акермановому полі. Гарна цифра. Безпечна цифра. Я знав це. І вже не мало значення, дивлюся я на них крізь видошукач камери або просто голими очима; після того як я їх торкнувся, вони зафіксувалися. Темнішало, над обрієм сиділа вже лиш половинка сонця (я, либонь, хвилин двадцять ходив цим нерівним колом, діаметром ярдів сорок), але ще було доволі видно — повітря там було напрочуд чистим. Мене ще не відпустив переляк — щось там було таке непевне, про це там усе просто волало, відсутність пташиних голосів волала про це, — але разом з тим я відчув полегшення. Непевність я, принаймні почасти, виправив, торкнувшись каменів… і тим, що знову подивився на них. Зафіксувавши кожний на його місці у себе в пам’яті. Це виявилось не менш важливим за доторки.

[Пауза на роздуми.]

Ні, це було важливішим. Бо саме те, яким ми бачимо цей світ, утримує приховану під цим світом темряву на своєму місці.

Утримує її від того, щоб не просочилася крізь шпарини, не поглинула нас. Гадаю, кожен з нас про це знає, в глибині душі. Отже, я пішов і майже дійшов до машини — мабуть, я вже навіть торкнувся її дверцят, — аж тут щось змусило мене озирнутися. І от тоді я побачив.

[Він надовго замовкає. Я помічаю, як він тремтить. Його проймає піт. Піт блищить у нього на лобі, мов роса.]

Там виднілося щось між каменів. Усередині того камінного кола, створеного випадково або з чиєїсь примхи. Воно було чорне, як небо на східному обрії, і зелене, як трава. Воно оберталося дуже повільно, але не відриваючи від мене своїх очей. Воно мало очі. Бліді рожеві очиці. Я розумів — раціональна частка мого мозку розуміла, — що я бачу лише відблиск світла на небі, але в той же час я знав, що там є щось інше. Воно використовує те небесне світло. Використовує вечірню зорю, щоб дивитися крізь неї, і дивиться воно на мене.

[Він знову починає плакати. Я не пропоную йому «Клінекс», бо не хочу порушувати чари. Хоча я не певен, що взагалі зміг би запропонувати йому серветки, бо він і мене причарував. Те, що він описує, — навіяна маячня, і в глибині душі він сам це розуміє — «тіні, як обличчя» і тому подібне, — проте потужна маячня розповсюджується, як вірусна інфекція з чханням.]

Мабуть, я задкував, я зовсім цього не пам’ятаю; пригадую лише, як думав про те, що бачив голову якогось гротескного монстра з потойбічної темряви. І ще — якщо там є один, то мусять бути й інші. Вісім каменів ще можуть їх утримувати в облозі — ледь-ледь, — однак, якщо каменів тільки сім, вони просочаться з потойбічної темряви в реальність і поглинуть цей світ. Мені здавалося, я дивився на найдрібнішого, найслабшого з них. Мені здавалося, що воно — з його рожевими очицями на сплюснутій зміїній голові й отим, схожим на великі довгі жальця, що росло в нього з морди, — дитинча.

Воно помітило, що я дивлюся на нього.

Ця огидна істота шкірилась до мене, а зуби в неї були головами. Живими людськими головами.

Тоді я наступив на суху гілку. Вона луснула голосно, мов петарда, і заціпеніння минулося. Гадаю, нічого неможливого нема в тому, що та істота, котра вигулькнула серед кола з каменів, мене загіпнотизувала, як змія, що начебто може гіпнотизувати пташок.

Я повернувся й побіг. Кофр з об’єктивом лупив мені по нозі, і кожний його удар ніби промовляв: Прокинься! Прокинься! Геть звідси! Геть звідси! Я смикнув дверцята своєї «тойоти» і почув дзеленькіт дзвоника, котрий нагадує вам, що ви залишили ключ у замку запалювання. Мені згадався старий фільм, де Вільям Павелл і Мірна Лой[56] стоять у вестибюлі шикарного готелю, і Павелл калатає взятим зі стійки дзвоником, викликаючи портьє. Правда ж, кумедно, які дивні речі спливають у голові в такі хвилини? У кожного з нас у голові також є щось на кшталт шлюзових воріт — ось що я думаю. Вони стримують божевілля, щоб ним не затопило розум. А в критичні моменти ці ворота розчахуються і нас затоплює всяке потойбічне лайно.

Я завів двигун. Ввімкнув радіо на максимальну звучність, і з гучномовців загримів рок. Грали «The Who», я це добре пам’ятаю. І ще пам’ятаю, що ввімкнув фари. Коли зробив це, ті камені, здалося, плигнули до мене. Я ледь не заверещав. Але їх було вісім, я порахував, а вісім — безпечна цифра.

[Тут знову довга пауза. Майже на цілу хвилину.]

Наступне, що пам’ятаю, — я знову на дорозі №117. Не знаю, як я туди виїхав, чи розвернувся десь, чи здавав задом. Не знаю, скільки на це пішло часу, пісня «The Who» вже закінчилася, і тепер грали «Дорз». Господи помилуй, вони співали «Повернення у потойбіччя»[57]. Я вимкнув радіо.

Гадаю, мені більше нема чого вам розповісти, доку, не сьогодні. Я виснажився.

[Так, судячи з його вигляду.]

* * * * *

[Наступний сеанс]

Я гадав, що враження, що його справило на мене те місце, поблякне дорогою додому — усього лише якийсь неприємний випадок серед безлюддя, авжеж? — і щойно я сидітиму у своїй вітальні, з ввімкнутим телевізором, то прийду цілком до тями. Але трапилося інше. Навпаки, відчуття катастрофи — від того, що я торкався якогось іншого, неприязного до нашого, всесвіту, — схоже, посилилося. Залишалася переконаність у тому, що я бачив обличчя — гірше того, тінь величезного рептильного тіла — посеред того камінного кола. Я почувався… інфікованим. Інфікованим власними думками, що роїлися в моїй голові. А ще я відчував себе небезпечним — так, ніби міг покликати сюди ту істоту, просто забагато думаючи про неї. А вона ж з’явиться не сама. Весь той потойбічний космос просочиться до нас, як блювотиння крізь мокре денце паперового