Герман Мелвілл - Мобі Дік, або Білий кит

своїми власними особливими чеснотами, як ми це бачимо на прикладі мармуру, японських камелій і перлів; і на те, що всі народи тією чи іншою мірою шанують цей королівський колір — адже навіть давні варварські правителі великого Пегу[178] ставили титул «Володаря Білих Слонів» перед усіма іншими пишномовними свідченнями своєї влади, а в сучасних сіамських королів ця сніжно-біла тварина зображена на королівському знамені, а на Ганноверському прапорі є зображення білого коня, тоді як велика Австрійська імперія, спадкоємиця всепереможного Риму, обрала для свого імперського стягу цей самий величний колір, — на те, на додачу до всього, що білий колір вважається кольором радості, бо римляни відмічали святкові дні білими камінцями, і що за всіма іншими людськими поняттями й асоціаціями білий колір символізує безліч зворушливих і благородних речей — цнотливість наречених і добросердя старості; хоча в червоношкірих в Америці вважалося за велику честь отримати в подарунок білий пояс-вампум; на те, що в багатьох країнах білий колір горностаєвої суддівської мантії є емблемою правосуддя, а у вигляді молочно-білого коня щоденно підтримує велич королів і королев; що в найсвятіших таїнствах найважливіших релігій білий колір завжди вважався символом божественної непорочності і сили, — персидські вогнепоклонники над усе шанували білий роздвоєний вогник на вівтарі, а в грецькій міфології сам великий Зевс з'являвся в образі сніжно-білого бика; і на те, що в благородних ірокезів принесення в жертву священного Білого Собаки посеред зими вважалося, згідно з їхніми релігійними уявленнями, урочистим святом, а це біле віддане створіння — найбільш гідним посланцем для зустрічі з Великим Духом, якому вони, як вірнопіддані, посилали щорічний звіт; і на те, що християнські священики запозичили латинське слово «albus» (білий) для назви стихаря, частини свого священного вбрання, яку носять під рясою; що серед божественної розкоші римської церкви білий колір часто використовується при уславленні пристрастей Господніх; що в Одкровенні святого Йоана праведні мужі наділені білими шатами, і двадцять чотири старці, вбрані у біле, стоять перед великим білим престолом, на якому сидить Господь Святий і Істинний, білий, як біла хвиля, як сніг[179], — все ж таки, попри ці асоціації з усім хорошим, доброчесним і благородним, саме поняття білого кольору таїть у собі щось невловиме, проте більш жахливе, ніж зловісний червоний колір крові.

Саме завдяки цій невловимій властивості білий колір, позбавлений перелічених приємних асоціацій і пов'язаний із предметом, що є жахливим сам по собі, украй посилює його жахливі риси. Погляньте на білого полярного ведмедя або на білу тропічну акулу; що, як не рівне сліпучо-біле забарвлення, робить їх такими невимовно страшними? Мертвотна білина надає тріумфально-кровожерному вигляду цих нерозумних істот якоїсь огидної підступності, яка викликає ще більшу відразу, ніж страх. Саме тому навіть лютозубий тигр у своєму геральдичному вбранні не може так нажахати людину, як ведмідь чи акула в сніжно-білому покриві.[180]

Або, наприклад, альбатрос. Звідки з'являються хмари душевного зачудування і блідого жаху, серед яких ширяє цей білий привид в уяві кожного? Не Колрідж першим створив ці чари[181], це зробив майстерний і безпристрасний божий поет-лауреат на ім'я Природа.[182]

У нас на Далекому Заході є дуже популярними індіанські легенди про Білого Коня Прерій — прекрасного білого мов молоко скакуна з великими очима, маленькою головою, крутими грудьми і з величчю тисячі королів у гордовитій поставі. Він був владним Ксерксом[183] неозорих диких табунів, чиї пасовиська на той час були обгороджені лише Скелястими горами та Алеганським хребтом. І на чолі цієї вогненної орди він мчав на Захід, наче обрана Богом зоря, що веде за собою щовечірній парад зірок. Збурений водоспад його гриви, звивиста комета хвоста — це була його збруя, і багатшої не могли б подарувати йому ніякі ювеліри. То було величне, небесне видиво незайманого західного світу, який у давнину воскрешав перед очима мисливців ті славні первісні часи, коли Адам ходив по землі, величний, як Бог, круточолий і безстрашний, як цей дикий кінь. Чи виступав він, володар коней, у почті своїх ад'ютантів і маршалів на чолі незліченних когорт, що безмежним потоком, наче ріка Огайо, текли рівниною, чи то, тріпочучи гарячими ніздрями, що червоніли на фоні холодної білини, на бігу озирав своїх підданих, які заполонили прерії до самого обрію, — хоч би в якому образі він поставав перед ними, та відважним індіанцям завжди навіював шанобливий острах. І якщо виходити з того, що розповідають легенди про цього величного коня, то ознакою його божественної сутності був, безперечно, тільки цей примарно білий колір; і ця божественність, викликаючи пошану, водночас породжувала незрозумілий страх.

Проте можна навести і такі приклади, коли білий колір буває позбавленим таємничого і звабливого ореолу, яким оповиті Білий Кінь і Альбатрос.

Що спантеличує нас у зовнішності альбіноса і часом викликає відразу навіть у його рідних і близьких? Саме та білина, що вкриває його і дає йому ім'я. Альбінос створений так само, як усі інші, у ньому немає ніякого ґанджу, і все ж таки ця всепроникна білина робить його потворнішим від найстрашнішої потвори. Чому це так? І навіть сама Природа, уже іншим чином, у своїх найменш помітних, та від цього не менш зловісних проявах, не цурається послуг цієї завершальної ознаки, властивої всім чудовиськам. Закутий у панцир демон Південних морів завдяки своїй крижаній подобі дістав назву Білий Шквал. І людська підлість, як свідчать історичні приклади, у своїх лукавих замірах не гребувала таким могутнім допоміжним засобом. Наскільки посилюється враження від тієї сцени у Фруассара, коли Білі Клобуки Гента[184], ховаючи обличчя під сніжно-білими емблемами своєї банди, убивають графського управителя на ринковому майдані!

І звичайний багаторічний досвід людства також свідчить про надприродні властивості цього кольору. Ніщо не навіює нам такого жаху при погляді на мерця, як його мармурова блідість; немов ця блідість втілює і потойбічне заціпеніння загробного світу, і смертний земний страх. У смертельної блідості покійників ми беремо колір покриву, у який їх загортаємо. І в своєму марновірстві ми накидаємо білосніжний покрив на кожну примару, що з'являється перед людиною, виринувши з молочно-білого туману. Годі казати! Поки нас обсипає холодом від усіх цих страхіть, згадаймо краще, що в самого володаря жахів, змальованого євангелістом, під сідлом — кінь блідий.[185]

Отже, хоч би які величні і благі ідеї пов'язувала з білим кольором людина у певному настрої, все одно ніхто не зможе заперечувати того, що за своєю глибинною, чистою сутністю білина породжує в людській душі дивовижні видіння.