Володимир Семенович Короткевич - Чорний замок Ольшанський

кінець? Е, ні. Що там двісті сорок злотих, коли з восьми тисяч сотню встиг прожити. Якщо вже зроблений перший крок по дорозі, на якій людина перетворюється на брутального і без зайвої моралі звіра, то решта кроків даються легше. А тут він ще не знав про свої помилки, про існування нас, вірив, що в шкурі Сая йому безпечно. І ще знав, що прості лісові люди не знають усієї міри цинізму таких, як він.

Тому з Варшави пише листа і надсилає фото Антосевич. А потім з Тешина, підробивши почерк (зразок — заява Сая), пише батькові забитого, що, дякуючи панові Хмілевичу, поступив, усе добре, тільки потрібний новий костюм, годинник і Сто злотих на витрати.

Цей убивця так і залишився в душі дрібним старцем-скнарою, який послід здатний з-під себе з'їсти.

І приїхав. І розповів про плани Юліана, про друзів. І отримав усе, що хотів. Від старшої дочки — також. Ось що найстрашніше.

— Молодша тепер за Сильвестром Тетеричем, — сказав я.

— А старша за матір'ю земелькою. Після суду вішатися хотіла (і вона, і старий давали показання, ясно ж, при зачинених дверях, але уявіть собі почуття: обнімати вбивцю брата). Зняли. То потім жодного хлопця до себе не підпускала, а в партизанах опісля, як навмисне, лізла в найнебезпечніші діла. І смерть її мучила-мучила, а потім і змилостивилася.

І знаєте що? Я не був ні в якій мірі прихильником пана Мацієвського[52], але після того, як довідався про цю історію Криштофа з Агатою, охоче короткий час побув би з Криштофом і паном Мацієвським в одній компанії. А опісля б навіть з приємністю запросив би його на чай і познайомив із сім'єю. Хоч мені дуже не подобалися оті його штучки з білими рукавичками. Ніяк не був я від них у захопленні.

Але до Мацієвського ще був окружний суд. Посилений ескорт поліції, ворожість народу.

Зізнався в усьому, і нічого тут не міг допомогти адвокат (психіатр визнав Висоцького відповідальним за свої вчинки)» з його концепцією «конституціонального психопата», позбавленого в дитинстві ніжності й тепла. Присудив суд (радилися дві години) до смертної кари. А той, хоч і казав, що «жити не хоче і не може», подав на апеляцію.

Виводили його з суду через чорний хід. Інакше лінчували б. Бо ненависть аж вирувала, як окріп у казані.

Апеляційний суд у середині серпня затвердив вирок окружного суду. Бо й що можна було додати ще, які обставини могли б пом'якшити погляд людей на речі? Хіба це було щось варте поблажливості? Виняткова жорстокість, звірство, нелюдяність, нуль моралі, аніякого каяття. Небезпечний лютий звір, кат і недолюдок.

Шановний пан Мацієвський виїхав у нову дорогу, прости йому боже зо два дрібних гріхи за одну цю поїздку.

Я не був присутній на апеляційному суді, не був свідком виконання вироку. Був за кордоном і лишився там ще на рік, бо першого вересня гримнула війна.

— А все-таки, як це відбулося?

— Кажу, Мацієвський виїхав. І добре, що покінчили хоч з одним покидьком перед тим, коли Польщі як ніколи потрібні були справжні люди.

Вони все-таки були люди слова, мої попутники. Сказано — зроблено. З'явився у призначений термін до костьолу і кляштора бернардинів — умова залишається в силі. Точний — значить, підкинемо майже до Ольшан з Кладно. Навіть Хилинський був там, хотів послухати про мою розмову з колишнім прокуратором, потім повернутися в Кладно і назавтра приїхати знову, вже автобусом.

В ту хвилину, коли я вліз у наш «козел», вони якраз кінчали якусь суперечку, яка виникла значно раніше.

— Кидаєтеся ви термінами, що дали людям, юриспруденцією, — різко кидав Хилинський. — А по-моєму, найганебніше в кожній професії, особливо коли ти наділений владою, — примушувати людей сумирно, тихо й покірливо, без скандалу терпіти несправедливість. Я це бачив… У різних краях.

— Пережитки, — буркнув Клепча.

— Отак, — сказав Щука. — Змішав грішне з праведним. Пережитки капіталізму в усьому, що йому не до душі, бачить. А він того капіталізму й не нюхав. А що, скажімо, дід якогось товариша був… ну… губернським казначеєм, то давай звинуватимо в цій нашій історії онука першого-ліпшого завідуючого облфінвідділом. Так ось твій «підозрілий» — це чоловік добрий, це чоловік на своєму місці — якого тобі ще дідька? І запам'ятай, надалі таких речей собі не дозволяй. Не винен — пусти. Не бійся, літака він не захопить. У нього автомата нема. І іншої батьківщини також.

— Абстрактний гуманізм!

Дивні почуття викликав у мене цей чоловік.

— Абстрактний гуманізм, — знову втрутився Хилинський, — це якби я падлюгу, що побратима у його п'ятдесят років інфарктом задавив, і не одного, по голівці гладив. Дивись, Клепча, не доведе це тебе до добра. Не тепер, то в четвер… Розповідай краще, Антосю, що там було.

Я розповів про все докладно, і тому, коли закінчив, ми вже під'їздили до клубу в Ольшанці, сьогодні неживого і замкненого на замок.

— У-гу, історія, як кажуть, страшніша за страхітливу вигадку, — сказав Щука. — Так це клуб?

— Ага.

— То пройдемося на місце, де на тебе напали.

Через кілька хвилин усі розсипалися по улоговинці, а я показував їм, що і як тут було.

— Молодчина, — сказав раптом Щука.

— А мені саме це й підозріло, — говорив, як різав, несхибний Клепча. — Четверо не подужали одного. І заповіт на вашу користь. І та записка. Хто її знає, ту графічну експертизу. — Він говорив досить в'їдливо, але так ґречно, що здавалося, ось-ось почне дриґати ніжкою.

— Перестаньте бути таким нудно-гречним. — Це сказав полковник, тихо й сухо. Він, видно, не соромився мене і був у стані тихого шаленства. — Тут вам не Несвітський палац, а група міліціонерів. Та й навіть Радзівіллам було плювати на умовності. Їм родовитість доводити не було потреби.

Я попрощався з ними по дорозі в село. Вони пішли до машини, все ще тихо розмовляючи між собою. А, певно, мовчали б, якби знали, який в мене слух.

Клепча прискорив кроки, а вони, помахавши мені рукою, знову пішли своєю дорогою. І знову долітали до мене уривки їхньої розмови.

— То як, переведуть його? — спитав Хилинський.

— Я б його увільнив, — сказав Щука.

— Так-ак, то справді велика втрата, — несподівано втрутився шофер. — Такий хлопець…

Решта промовчали.

Машина рушила з місця і швидко зникла за поворотом дороги. Я йшов до себе, і мене тіпало. Всі ці дні я був на межі нервового виснаження.

Розділ V,

в якому я майже опускаю руки, підбиваючи підсумки поразки, але своєчасно згадую про одну оптимістичну жабку