Юрій Павлович Винничук - Аптекар

— Та вий не дуже крилися, — сказав я. — Про вас багато хто гомонить.

— Таємничість завжди манила простолюд. Я намагаюся мало з ким спілкуватися. А це виглядає підозріло в очах примітивів. Ви знаєте доктора Геліаса? Ми часом зустрічаємося у невеликій компанії з іншими поважними достойниками. Розмовляємо на різні теми, інколи й на медичні. Цього мені достатньо, щоб не почуватися відлюдьком.

Несподівано звідкись виплила панна у довгій шовковій сукні зеленої барви. У пишному рудому волоссі, що спадало хвилями на плечі, біліли вплетені квіти латаття, а її великі вуста, здавалося, пили, а не вдихали повітря. Уся вона випромінювала здоров’я і міць, на щоках грали рум’янці, а перса вражали своїми формами. Йоган відразу підвівся, узяв її за талію, посадив біля себе і вручив келих.

— Ось Амалія, — проказав він з утіхою. — Як бачите, має дві руки, дві ноги, двоє персів, два ока, два вуха і, на жаль, лише одні вуста. Не рахуючи, звісно ще одних, потаємних, прихованих, магічних вуст ночі. Якби вона мала тих вуст значно більше — розсипаних, мов ягоди, по цілому тілу, всюди, де не торкнешся, — я б тільки й те робив, що цілував і цілував, і припадав би всім тілом до них, а вони — дивні чарівні пурпурові п'явки — висмоктували б мене до решти. Але вона має тільки одні вуста. І ними вона, крім цілування, їсть різне свинство — пляцки, цукерки, чоколядки, мармулядки, барбулядки, п'є вино, гарбату, воду, пиво, соки, узвари, валер’янові настої, молоко… А ще вона цими устами говорить, пашталакає, мимрить, бубонить, диркоче — о Господи, це навала слів, яку можна спинити лише цілунком! І коли я цілую оцей млин їжі і слів, оцей механічний слововитискач, я не можу побороти відчуття, що під час поцілунку якісь її невимовлені слова проникають разом із Амалиним наполегливим язиком у мої вуста і нищать усе, що я ще не встиг виговорити, всі мої щойно народжені слова, слова-немовлята — слабенькі, тендітні та кволі. А їхнє місце займають її слова, які беруть у полон мого язика, і я часто ловлю себе на тому, що промовляю не своїми, а чужими словами. Цілком можливо, що це відбувається і зараз. І не я вам оце розповідаю, а Амалія.

Амалія розплилася в задоволеній усмішці. Вона, здавалося, вже чула подібну тираду і тепер спокійно цмулила вино, перекинувши ногу на ногу та гойдаючи нею.

— Хто ж тоді я? — продовжив Йоган. — Я, вочевидь, лише інкубатор її слів. Добре, хоч думати я можу сам. Любов Амалії безмежна. Вона своїм коханням зневолює настільки, що я не лише розмовляю її словами, а й починаю дивитися на світ її очима. Дивитися на світ очима жінки — це часом потішно. Хоча й безглуздо. То однаково, що дивитися на світ очима бджоли, або вивірки, або сойки, або інфузорії[15], яка, здається, й не має очей. Взагалі, любов — це дика примха, це покара Господня, котру мусимо нести невідь за які гріхи. От за віщо караюся я? Чому я конче повинен Амалію кохати? — Він поклав руку їй на коліно й уважно поглянув у її обличчя, яке ані на мить не змінило свого самозадоволеного виразу. — Мене це кохання висотує, позбавляє сил, я так часто думаю про неї, аж інколи здається, що коли я про неї забуду, то перестану існувати. Страх перед неіснуванням змушує мене кохати щораз глибше, і можете уявити, який з мене ідіот, коли я в цьому признаюсь. Я знаю, що не варто цього робити. Не можна жінці казати про такі сильні почуття, достатньо лише часом видушити — якщо вона вже дуже попросить: „кохаю!“ і все. А я, йолоп, лепечу й лепечу, кусаючи її вушко: „Боже, як я тебе кохаю… Як я тебе… Як я…“. І я ж бачу, що вона приймає це зовсім не як дар. Я бачу, що вона наперед знає кожне слово, яке я промовлю, і має наготовлену репліку, наготований жест і порух вуст. Усе в ній відпрацьоване до найдрібніших тонкощів, мовби від самого народження тільки те й чинила, що грала одну й ту саму п'єсу. Себто мене.

Йоган встав, підійшов до шафки і вийняв слоїка, в якому містився каракуватий, схожий на людське тіло, корінь. Я упізнав мандрагору, що її цінують усі алхіміки.

— Мандрагора, або ж альрауне! — прорік Йоган. — Пригляньтеся уважно, чи вона не схожа на Амалію? Це чистої води Амалія. Це екстракт Амалії. — При цих словах корінь почав корчитися і вигинатися, мовби намагаючись добутися на поверхню. Легенький, але пронизливий писк пролунав зі слоїка. Амалія затулила вуха, але господар на неї не звертав уваги. — Амалія — це тільки дрібна часточка велетенського жіночого організму, який обплів своїми тендітними ласкавими ліанами всю землю. — Він стишив голосу той час, як Амалія продовжувала затуляти вуха, а корінь — тоненько скиглити. — Жінки все знають. Їм усе відомо. Тому й називаються відьмами. Але істоти вони позаземні, й Земля для них лише велетенська лабораторія, в якій уже віками триває науковий експеримент. Жінки народилися на Місяці, й Місяць керує ними. Місяць володіє ними до останку. До найтоншої волосинки жінка належить йому. Це лише ми — дурні чоловіки — гадаємо, що володіємо жінками і можемо чинити з ними все, що нам заманеться. Ми й не підозрюємо, що є хтось третій. Це він — Місяць. Ми навіть приречені на цей заклятий трикутник: він, вона і Місяць. Що б ми не говорили жінкам, як би ми не клялися в коханні, для них усе це — тільки приємний шелест вуст. І не більше. Бо ними володіє Місяць, якого вони слухають і виконують лише його накази. Місяць скаже: „Підкорись!“ — і жінка підкориться. Місяць шепне: „Віддайся!“ — і жінка віддасться. Хоча ще хвилину перед тим боронила кожну часточку тіла від ваших наполегливих рук. Місяць скаже: „Покинь!“ — і жінка покине. Хоча ще хвилину перед тим казала: „Боже, як я тебе кохаю!“

Я бачив, як Юліана душиться зі сміху, а Рута, мабуть, і не слухає, бо милується Юліаною. Франц ловив промову господаря з доволі іронічним виразом, видно, і