Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

— Вілла збудована за дуже складним планом, і я дозволю собі зауважити, що ваш висновок передчасний.

Вюрцбургер пригладив своє густе сиве волосся.

— Гм, передчасний, — сказав він. — Ви так гадаєте! — Пальці його забарабанили по столу.

Очевидно, він не збирався звільняти місця Горна, і той сів за стіл Вольфа. Запала ворожа мовчанка.

Аварійний хід, як Горну тепер стало відомо, мав вихід у підвалі одного дачного будиночка, недалеко від шляхопроводу шосе № 1, над під’їзним шляхом до Афуса. Щоб велосипедисти і пішоходи не заважали інтенсивному рухові транспорту, перед війною там почали будувати тунелі. Вони не були закінчені, однак у них змогли сховатися чотири легкові машини, які й чекали там, за півкілометра від гаража, на тих, хто мав вийти аварійним ходом. Завдяки невтомній роботі комісара Вольфа, поліція мала опис усіх машин Якобса. Цей опис разом з наказом про арешт утікачів з одинадцятої години безперервно передавався по поліцейському радіо.

В нагрудній кишені Горна лежала ще одна річ, яка могла стати вихідною точкою для подальших дій: записна книжка, яку знайшли у піджаку на каміні. Він ще й досі не встиг проглянути її. Зараз, коли шеф, настроєний до нього так недоброзичливо, звинувачував його в бездіяльності, він витяг книжечку. Невеличка, в обкладинці ультрамаринового кольору, вона була заповнена номерами телефонів та автомашин.

— Де ви поділи тих двох, що були замкнені в підвалі? — коротко спитав Вюрцбургер. — Взагалі хто та молода дівчина?

— Рут Дойчман, секретарка з контори гаража.

— Ви допитали її?

— Я її не бачив. Комісар Вольф задав їй кілька питань, а потім у супроводі вахмістра відпустив додому.

— Це було ваше розпорядження?

— Не міг же я тримати її довго в мокрому одязі.

Підвал був залитий водою. Пожежники викачують зараз воду з підземного ходу.

— Ви — зразок любові до ближнього, — Вюрцбургер швидко підвівся і став ходити по кімнаті дрібними нечутними кроками.

«Він виведе мене з терпіння, — подумав Горн. — Хотілося б знати, що за цим криється. Здається, він надміру роздратований тим, що я діяв без його санкції…»

— А що з тим юнаком із східної зони, цим… цим…

— Його прізвище Шенцлін.

— Ваш славетний комісар теж поставив йому кілька запитань і відправив додому? Я наказав якнайшвидше доставити його сюди для допиту. Де він?

— Вольф на місці допитав його і склав протокол. Шенцлін направлений у Моабіт. Протокол мають зараз принести.

— Кому той ваш протокол цікавий. Хай приведуть його самого. Зрозуміло?

Горн не міг пояснити собі роздратування начальника. Щоправда, він діяв самовільно, але ж операція була потрібна. Про це свідчить збройний опір і шістнадцять заарештованих! Втечі Якобса і незначної частини бандитів не вдалось запобігти, але ж далеко вони не втечуть. Підозра Горна, забута в гарячці подій, випливла знову.

— Ваші розпорядження з цього приводу мені невідомі, — сказав він спокійно, дещо офіціальним тоном. Як це — протокол не цікавий? Здається, якраз навпаки — судячи з того, що Вольф на ходу шепнув йому.

— У мене таке враження, — голос Вюрцбургера звучав різко й суворо, — що ви на мої розпорядження — доходять вони до вас чи ні — взагалі не звертаєте особливої уваги. Ви не були уповноважені домовлятися з офіцерами шупо і не мали права вводити в дію такі значні сили. Але ви вперто не зважаєте на це…

— Пане криміналдиректор…

— Замовчіть! У вас ще буде нагода виправдатись. Мене турбує зараз інше. Дуже прикро, коли підлеглі в сліпому запалі нехтують розпорядженнями і тим чинять шкоду. До того ж, пане Горн, у вас абсолютно немає інтуїції. Нам же на берлінському плацдармі потрібні люди, які вміють бачити далі вузьких рамок своєї професії.

Горн дивився на розгніваного шефа, нічого не розуміючи. Він приклав хустинку до носа, до якого все ще боляче було доторкнутись, і, нічого не сказавши, узявся до своїх справ, сердитий, втомлений, спантеличений; голова у нього, здавалось, ось-ось розколеться. Він ще ніколи не бачив Вюрцбургера таким і поступово усвідомлював, що він накоїв. Справи оберталися зле, було мало надій, що все обмежиться доганою або навіть переводом на нижчу посаду.

Він розгублено перегортав сторінки блакитної книжечки. Його морозило, він погано почував себе. Ось номери машин. Ой, що це таке?! В книжечці стояло: «Георг Зіррінгауз», під ім’ям точна адреса, а далі кілька дат… це були ті дні, коли він разом з Рудольфом Крамером бував у Георга! Дивний збіг чи… У Горна зашуміло в голові.

Тим часом Вюрцбургер дзвонив по телефону в усі кінці. В Моабіті про Шенцліна нічого не знали. Нарешті він натрапив на потрібне місце.

— …Зараз же звільнити, — невиразно донеслося до Горна. Він сидів зігнувшись, важко спершись на стіл. Тяжкий хриплий стогін вирвався у нього з вуст. Виходить, те, що вранці говорив Ульман, — не дурні балачки, а щира правда! Рудольф Крамер і цей доктор Шерц — одна і та ж людина…

Руки з набряклими синіми венами судорожно стиснули блакитну книжечку. Бліде як віск обличчя жахливо перекосилося.

— Що з вами, колего? — холодно й байдуже спитав криміналдиректор, помітивши, що з тим щось діється.

— Ні… нічого, — відповів Горн і з величезним зусиллям примусив себе підвестися. — Мабуть, серце, але вже минуло.

— Ви дуже зблідли. Може, вам краще поїхати додому? — Темні очі за скельцями окулярів насторожились. Потім Вюрцбургер опустив їх, розглядаючи свої нігті, і трохи випнув губи.

«Якщо я зараз скажу, що за станом здоров’я йому найкраще було б подати у відставку, — зважував він, — то доконаю його остаточно… Ну, та це, звичайно, сентиментальність, любий мій! Але й мстивість тут ні до чого. Візьми себе в руки, проаналізуй становище й прийми рішення. Хай йому чорт, цьому Горну, що мені з ним робити?»

Горн важко, безсило опустився в крісло. Серце шалено колотилося. Ніби металеві молоточки болюче стукали в скроні: «Після роботи я відразу ж піду до Георга, так, до Георга. Я повинен був догадатись, повинен був знати. Хіба не згадував Георг кілька разів про підприємство, гараж, куди він вклав усі свої гроші? Хіба не говорив кілька тижнів тому, що його дочка одержала там роботу? Чи не вона то була там, у підвалі…»

Вюрцбургер підвів очі. Блиснули скельця окулярів.

— Ви розумієте, пане Горн, що я мушу притягти вас до дисциплінарної відповідальності. Вирішальне слово належатиме доктору Штумму. Сьогодні вранці у нього було засідання. Останнім часом трапляються прикрі випадки — хабарництво. Цьому треба рішуче покласти край, так само, як і порушенням дисципліни!..

Вюрцбургер замовк, не зводячи з Горна пильного погляду. За ці хвилини чимало