Сергій Вікторович Жадан - Біґ Мак. Перезавантаження

якому час від часу гасло світло і з якого виселилися майже всі, навіть таргани. Але вони лишалися, ні на що особливо не сподіваючись. Вона познайомилася з ним під час літніх канікул, коли місто тонуло в зеленій траві, а трамваї на поворотах сипали в темінь золоті іскри. Він був на пару років за неї старший, тож відразу відчув відповідальність за цю дивну дівчинку, котра жила з такими прибацаними батьками. Сам він уже кілька місяців переховувався в друзів, косячи від служби в збройних силах республіки.

Їй у ньому подобалося, гадаю, саме це дитяче самовпевнене бажання уникнути проблем за рахунок повного їх, проблем, ігнорування. Батькам її він не подобався, їм хотілося б, аби їхня донька знайшла собі більш достойну партію, говорив її тато, перебираючи зібрані пляшки.

А зі своїми батьками він її взагалі не знайомив, говорив, що він син полку, тому краще обійтися без офіційних знайомств. Він приходив до неї, коли її тато вибирався кудись до найближчих скверів та парків, а мама водила трамвай сонячними вулицями міста. Вона кидала на підлогу залізничний матрац, притягнутий звідкись її старим, і вони довго кохалися, випробовуючи нове й досягаючи незнаного. Сонце жовтими густими плямами падало на тріскучий паркет, і меблі важко похитувалися в такт із їхнім невтомним рухом.

– Утечімо кудись?! – пропонувала вона.

– Добре, – легко погоджувався він. – Куди скажеш.

– А якщо в Америку?! – пропонувала вона.

– Добре, в Америку, так в Америку, – не заперечував він. – Тільки в мене паспорта немає.

Про паспорт він міг забути, будь-яка спроба легалізуватися й отримати документи відразу ж мала закінчитися для нього безрадісними лавами війська. А до війська він іти не хотів, тим більше тепер, коли вона чекала його щоранку у своїй гарячій від сонця квартирі, сидячи на великому нефарбованому підвіконні й гойдаючи в повітрі своїми довгими печальними ногами. Але хто може стримати тебе, якщо ти дуже захочеш поїхати?

Події, минаючи й розчиняючись у минулому, набувають дивного вигляду, ніби улюблені фільми, які навіть не намагаєшся знову передивитися, знаючи наперед, що краще нічого не переглядати, краще лишити все як є, адже все, що потрібно тобі, ти й так пам’ятаєш, а що забув, те, вочевидь, і не варте того, аби відкладатися у твоїй пам’яті. І жодними спробами все повторити, жодним поверненням на місця подій та героїчних учинків не відтвориш головного – того вологого березневого неба, що висіло над головою, женучи тебе вперед, у темну ніч, проводячи тебе через міста й ріки, через кордони та блокпости. А оскільки жодної можливості відтворити його немає, то не слід і марнувати зусиль. Краще обмежитися детальними переказами. Наше минуле варте переказів, так само як і наше майбутнє, яке ми вибудовуємо своєю старанністю, наполегливістю та щоденним непереможним шаленством.

Восени вона завагітніла. Він зрадів, хоча й не міг офіційно з нею одружитися. Осінь була теплою й гіркою, на передмістях палили листя й низькі дими від багать тяглися вздовж трамвайних колій. Старий її майже не виходив із дому, і вони зустрічалися переважно в старих дворах, сидячи в тихому світлі вечірніх вікон.

– Добре було б потрапити до Берліна, – говорила вона.

– Угу, – погоджувався він.

– Ти повезеш мене туди?

– Звичайно.

– Точно?

– Я ж сказав, – відповідав він.

– Я б змогла знайти там собі якусь роботу, – пропонувала вона.

– Ні, – заперечував він. – Ти не будеш там працювати. У Берліні зовсім не потрібно працювати. Це особливе місто, мала, особливе й безтурботне. Я знаю, про що говорю, мені розповідали пацани. Вони жили там комуною, з якимись екологами. І розповідали, що це за місто, мала, що це за дивовижне місто. Ти не будеш там працювати. У нас і так буде достатньо всього. І в нашої дитини теж, – додавав він, подумавши.

Узимку її батьки зрозуміли, про що йдеться. Тато плакав, мама похмуро мовчала. Тато рішуче забороняв їй зустрічатися з цим дезертиром, мама хотіла влаштувати її в депо. Навесні, коли вже потрібно було народжувати, вони сказали батькам, що їдуть. Старі злякалися, але вони заспокоювали, говорили, що це найкращий варіант, що вони перетнуть Польщу й дістануться Берліна і що народжувати вона буде вже там, оскільки дитина, народжена в Берліні, це зовсім особлива дитина, вона наділена особливими правами та привілеями, у неї унікальні перспективи та можливості, і федеральний уряд обдаровує таку дитину пільгами та бонусами, і янголи літають у неї над головою, заплітаючи їй у волосся польові квіти. На що батьки сказали, що власноруч відведуть його до війська, якщо він не припинить морочити голову їхній божевільній доньці. А їй пообіцяли прокляття й зневагу, жодної допомоги й виправлення в заповіті не на її користь. Але їх це не зупинило. І вже в травні, коли ось-ось мали початися перейми й дитина серйозно ризикувала народитися не в Берліні, він таки пробив їм закордонні паспорти, і вони автобусом із кількома пересадками рушили на захід, уміло приховуючи її вагітність. І ось коли вони вже робили останню пересадку, безпосередньо до Берліна, коли все складалося найкращим чином і вони перебирали імена для малюка, узгодивши, що коли це буде хлопчик, то назвуть його Джорданом, а коли дівчинка – то ім’я в неї буде Перис, вона раптом відчула, що час настав.

– Почекай ще трішки, – благав він її, нервово визираючи у вікно автобуса, що мчав нічною польською трасою, – лише не народжуй до Берліна. Не позбавляй нашу дитину майбутнього.

– Добре-добре, – плакала вона, – я намагаюся.

– Незабаром буде Берлін, – заспокоював він її. – І все буде добре.

– Так, – погоджувалася вона, – все буде добре.

Народила вона в автобусі. Розгублені водії, не дотягнувши до польсько-німецького кордону якихось сто кілометрів, змушені були викликати поліцію, оскільки просто не знали, що поляки роблять у таких випадках.

Поліціянти відвезли молодих батьків до лікарні і вже там повідомили щасливе сімейство – тата, маму та їхню щойно народжену доньку Перис, що вони порушили візовий режим і тому так чи інакше мають повертатися на історичну батьківщину.

– Вибач, – плакала вона. – Це я в усьому винна. Це через мене ми нікуди не потрапимо.

– Нічого, мала, – заспокоював він, як міг. – Спробуємо зависнути тут. Тут теж добре – у лікарні є автомат із колою, поруч – аквапарк зі знижками. Головне, що ми любимо одне одного. А Перис, коли виросте, усе зрозуміє.

– Ні, – плакала вона далі, – я сама в усьому винна. Я втратила свій шанс. Я втратила свій Берлін, і що нам тепер робити – тут, серед такої кількості вагітних жінок?