Сергій Вікторович Жадан - Біґ Мак. Перезавантаження

справа лише на перший погляд стосується топоніміки. Насправді йдеться про щось зовсім інше, про рух невидимими шляхами, якими ми вибираємося зі своїх країн, про зупинки, які ми робимо в дорозі, про вигнання й повернення, про нашу загубленість і тимчасове перебування на чужій території, про спроби стати своїм, прийняти чужі звичаї та порядки, про всю марність цих спроб, про всю їхню невичерпність.

Ідеться про чорні вавилонські вокзали, з яких ми сходимо, боязко озираючись навсібіч, про тепле вавилонське небо, яке нам ніяк не оминути, під яким доводиться пройти всім утікачам та репатріантам, ветеранам і комерсантам, туристам, юристам і перебіжчикам.

На що можна піти, аби зорі над головою склалися в необхідну тобі чарівну комбінацію, відкривши всі шлюзи й запаливши для тебе терпким зеленим вогнем усі семафори від Чорного до Балтійського моря? Чи варті ці сумнівні виправи твого життя? Тисяча емігрантських переказів та оповідок стверджують, що варті. І не слід особливо торгуватися, оскільки йдеться не просто про подолання умовних бар’єрів, ідеться про тяжкі й виснажливі пошуки свого щастя, яке вони шукають, ніби загублених псів.

Вони рухалися крізь сніг і морок, вигадуючи сотні тисяч способів обдурити сторожу, вони вигадували механізми для перевезення своїх тіл через кордон, змінювали стать і політичні погляди, міняли відбитки пальців і колір волосся, наверталися до нових церков і одружувалися з померлими. Існує шалена кількість можливостей та варіантів, потрібно лише не боятися й вірити. Відсутність страху робить тебе невразливим для куль та ножів, віра робить тебе невидимим для митної служби, усе інше залежить від удачі й погодних умов. Сповнені своєї віри й позбавлені будь-якого страху, вони продавали меблі й купували біографії, викрадали паспорти й вставляли собі зайві золоті коронки, товаришували з найбільшими негідниками й відмовлялися від друзів дитинства. Вони знали, що головне – це зробити перший крок, найважливіше – це позбутися всього, розірвати стосунки з минулим, розпрощатися з усіма його тінями, не залишаючи за собою жодних доказів провини та причин для повернення. А вже позбувшись зайвого, залишившись сам на сам із порожнечею, з фінансовою безнадією та солодким безробіттям, вони могли рушити вперед, проходячи крізь вогонь, кригу й скляні двері супермаркетів.

Існує безліч способів, як потрапити туди, куди потрапити не можна. Потрапити туди можна, скажімо, потягом, адже, як відомо, усі потяги мають додаткові невидимі вагони, та навіть і у вагонах видимих, плацкартних та купейних, є темні нечутні зони, у яких можна розчинитися на довгий час. Можна ховатися на дахах і в тамбурах, у туалетах та купе для відпочинку провідників, удаючи з себе провідників на відпочинку. Можна загортатися ковдрами й матрацами, можна розчинятися серед прочан і туристів, серед дітей, музикантів і футбольних команд.

Ще можна йти пішки, не поспішаючи й не заходячи надто далеко. Оминати підводні міни, труїти прикордонних псів, замітати за собою сліди, дезорієнтувати розвідувальні літаки й пошукові групи. Мати при собі холодну зброю й гарячу їжу, запастися терпінням та картами місцевості, орієнтуючись на голоси «боїнгів», що летять у бік океану.

А ще можна потрапити туди, сховавшись під підлогу автобуса або загубившись серед вантажу авіалайнерів, або пірнувши в цистерну з нафтою, або закопавшись у торбу з одягом, або сівши на коліна до богоматері, чи лігши в домовину до небіжчика, чи ставши на голову поміж морожених коров’ячих туш, чи зависнувши в повітрі на час, доки будуть розбирати вагони в пошуках тютюну, чи розсіявшись на атоми, доки триватиме перевірка в терміналі, чи розчинившись у солоній морській воді, стати частиною Всесвіту й випасти тихим серпневим дощем на смарагдові паркові газони Європи. Існує велика кількість подібних історій, які закінчилися якщо й не щасливо, то принаймні повчально. При нагоді я спробую вам деякі з них розповісти.

Той, хто приїздить сюди вперше, легко сприймає всі нові знайомства, усі випадкові погляди й підслухані розмови, з радістю спостерігаючи, як витворюються нові кола спілкування, уписуючи до записника нові адреси й телефони. Приємні клопоти щойноприбулих мандрівників, весела колотнеча з запам’ятовуванням імен та облич. Усе найгірше буде потім, із часом, який підмиває пам’ять, як вода піщаний берег. І кожен наступний приїзд до міста, особливо коли їх, приїздів, трапляється багато, буде пов’язаний зі спробами все пригадати й відновити, віднайти всіх свідків твого перебування під цим благословенним небом, на цій чарівній території, в усіх цих барах і гостелах, де ти спинявся з такими ж, як і ти, біженцями зі сходу на захід. Сумнівна затія, сумнівна й нездійсненна, тому що все трапляється, як трапляється, лише тут і тепер, і годі розраховувати на якусь сталість та врівноваженість. Ми потрапляємо до чужих міст, зупиняємося посеред незнайомих нам площ і скверів, п’ємо в гамірних крикливих компаніях, сваримося з перехожими, братаємося з незнайомими, скріплюючи наше побратимство кров’ю та алкоголем, і все це лише для того, аби забути все вже наступного ранку, аби легко викинути все це зі своєї голови, стираючи записи й підпалюючи мости через ріки, напевне знаючи, що повторити вже нічого не вдасться.

Що я пам’ятаю зі свого першого приїзду до Берліна?

Вітер, який залітав до автівки, ліхтарі на верхівках будівництв, ранкове сонце й суху весняну траву на зупинках уздовж автобана. Те, що доводилося бачити потім щоразу, приїжджаючи сюди. Те, що залишилося там, у минулому, роблячи його виразним і чітким. Музика, яка тоді лунала, мова, якою тоді розмовляли, Берлін, яким блукали, – усе лишилося на місці, нікуди не зникло і, сподіваюся, не зникне ближчим часом. Але, разом із тим, усе це залишилося там, і я не маю до всього цього жодного стосунку – ні до тих опівнічних криків, ні до тогочасних футбольних перемог, ні до моїх прекрасних божевільних друзів, котрі давно живуть своїм життям і їздять своїми автобанами.

Час має таку здатність – робити тебе смішним, сентиментальним і всім задоволеним. Крім того, деяких друзів краще любити на відстані.

Ось ця родина, з якою випало познайомитися кілька років тому. Одна з сотні тисяч історій великого переміщення, один із безлічі епізодів хроніки протистояння й утечі. Це була дивна пара – вона була з бідної, проте чесної родини якихось тихих міських божевільних, її тато був романтиком та диваком, збирав пляшки й копав могили, а мама водила трамвай і вдома бувала рідко.

Сама вона закінчила школу й стояла, так би мовити, на порозі дорослого життя, не маючи особливого бажання цей поріг переступати. Жили вони у двох кімнатах великої комуналки, у центрі, у старому будинку, у