Чарльз Мартін - Гора між нами

До заходу сонця ми примудрилися лишити позаду одинадцять кілометрів, але я був просто знеможений. Після кожного кроку мені потрібен був відпочинок. Я все сподівався, що нам трапиться ще одна така хатка, як учора, але, на жаль, ні. Йти далі не було сил.

Коло наступної сосни я вирішив стати на ночівлю. Наш брезент я прив’язав між стовбуром та санями, постелив собі ковдру, зверху поклав спальник і миттю заснув.

Посеред ночі я прокинувся. Падав густий сніг, і брезент важко просів під його вагою. Я струсив сніг, з’їв шматок м’яса, випив води та озирнувся навколо. На півночі хмари трохи розвіяло, і я вирішив прогулятись. Я взув черевики та пішов дорогою далі. Коли я набрав ще близько ста метрів, стежина обернулася ще більш звивистою й вузькою. А потім різко взяла ліворуч. Я спинився, щоб трохи відпочити. Ноги страшенно пекло.

Переді мною була майже непроглядна темрява. Низько висіли важкі хмари, чіпляючись за гори навколо. Я наче дивився на море вати. А далі, кілометрів, може, через п’ятдесят-шістдесят, хмари розійшлися. І я протягом кількох секунд ніяк не міг уторопати, що саме бачу.

Я відв’язав брезент, і злякана Ешлі прокинулася.

— Що? Що таке?

— Я хочу, щоб ти дещо побачила.

— Зараз?

— Просто зараз.

Я застебнув на грудях ремені та потяг сани вгору. Сам я дійшов до перевалу за п’ятнадцять хвилин, тепер же мені знадобилася година. Я намагався йти якомога швидше, сподіваючись, що хмари не затулять краєвид і що вона встигне побачити те саме, що й я. М’язи на животі та шиї пекло вогнем, ремені боляче вгризались у плечі. Я дістався повороту, підтягнув сани до виступу — і ми стали чекати, поки знов розвидниться. Вітер почав кусатись, і я одягнув куртку та сховав руки у рукави. Через кілька хвилин вітер трохи розсунув хмари…

Десь за п’ятдесят кілометрів від нас світився вогник. А ще трохи далі на північ звивався дим.

Ешлі схопила мою долоню, не сказавши ані слова. Хмари накочувались, а потім знову відходили. Я замітив напрямок по компасу, намагаючись зробити це якомога уважніше. Триста п’ятдесят сім градусів. Майже точно на північ.

— А навіщо ти це робиш?

— Про всяк випадок.

Решту ночі ми провели там, спостерігаючи за вогником. Він мав дещо помаранчевий відтінок, немов величний ліхтар. Це мусить бути доволі потужний ліхтар, якщо його видно так далеко. На світанку ми нарешті перестали його бачити, бо зійшло сонце і світ знову став білим.

Дорога піднялася приблизно до трьох з половиною тисяч метрів. Мені конче було необхідно поспати, але я б усе одно не заснув. Надто вже був схвильований. Я повільно тягнув сани по снігу, міркуючи про той світ, де є електричні прилади, гаряча вода, готова їжа й кав’ярні. Вершина гори мала невелике плато, тому кілька кілометрів ми йшли майже рівно, наче на даху світу. Постійний вітер обпікав обличчя. Дихати знову стало важко. Подумки я намагався рахувати відстань. Думаю, лишилося ще десь сімдесят. «Сімдесят до ліхтаря. Шістдесят дев’ять до ліхтаря…»

Коли я дорахував до «шістдесят два», дорога вийшла на сідловину між двома горами. Тут була «ложка», захищена від вітру, де ми знайшли ще одну хатку. Ця була більша, мала металеві ліжка з матрацами, камін та купу дров. А над дверима була табличка «Прихисток рейнджерів». Усередині на стіні висів такий самий аркуш із дозволом ночувати тут.

Розпалити вогонь тією рідиною, що я забрав у таборі, було дуже просто. Я лише склав дрова стосиком, полив їх і підпалив. Полум’я миттю весело затріщало. Роздягнувшись, я розвісив мокрий одяг на бильцях ліжка. Потім влаштував Ешлі, завалився на своє ліжко та за мить заснув.

Розділ сорок четвертий

— Бене, ти тут? — Ешлі трохи потермосила моє плече.

— Та тут, тут…

Сонце було вже високо, хоч його й затуляли низькі хмари. Добре, хоч сніг не падав. Поки що. Я не знав, котра година, але точно десь близько обіду.

— Ти довго спав.

Роззирнувшись, я спробував згадати, де ми є. Ноги ледь не викручувало. Мені боліло просто геть усе. Спробував сісти, і м’язи живота зсудомило. Я потягнувся, намагаючись хоч якось дати собі лад. Ешлі подала мені майже повну пляшку води. Теплої — вона зігріла її в себе у спальнику. Потім я поїв і спробував прикинути, як далеко мені поталанить дійти сьогодні. За тридцять хвилин я вже тягнув сани.

— Бене! — почувся її тихий голос.

— Так, — кинув я через плече.

— Ти знаєш, який сьогодні день?

— Двадцять сьомий.

— Значить, завтра буде рівно чотири тижні?

Я кивнув.

— Тож-бо сьогодні субота?

— Мабуть.

Я штовхав ногами сніг, спираючись на ремені. Мотузку знов посмикали:

— Слухай, знаєш, що я думаю?

— Що?

— Нам треба монетизувати цю систему схуднення.

— Це ж як?

— Написати книжку.

— Книжку?

— Так. Тільки подумай, яка дієта: їси лише м’ясо, п’єш саму воду. Ну, ще трохи чаю й кави. Поглянь-но тільки на нас! Дієта працює ідеально!

— Я б сказав, що наша дієта дуже схожа на дієту Аткінса чи дієту Південного пляжу.

— Ну то й що з того?

— Та нічого. Як назвемо?

— Може, дієта Північної Юти?

— Надто просто.

— А як називаються ці гори?

— Національний парк Восатч.

— Та ні, ота інша назва.

— Гори Юїнта?

— О, воно. Система катастрофічного схуднення Юїнта! Як тобі?

— Ну, нам допомогло. Проте дієта занадто вже сувора, а ще доволі коштовна як на пересічну людину. Ми тут їмо пуму, кролика, форель та лося і п’ємо лише воду, чай та каву. Узагалі мало хто купить книжку, суть якої можна вмістити в ось це одне речення. А ще навряд чи у крамничці коло твого дому продають пуму.

— Це дійсно проблема.

Я нахилився й міцніше зав’язав шнурки.

— Загалом, надто вже проста дієта виходить. Треба, щоб було складно, розумієш? Люди люблять, коли дієту використовують космонавти чи голлівудські зірки.

— Можна трохи ускладнити. Наприклад, зробити частиною програми авіакатастрофу в горах, звідки потім треба вийти, маючи лише мертвого пілота, лук, агресивного пса та скалічену дівчину, що пропустила своє весілля.

— Так дієта точно стане значно ефективнішою, — погодилась Ешлі. — Ти зустрінешся з дружиною Ґровера?

— Так.

— Що ти їй скажеш?

— Правду, мабуть.

—