Христина Вілем - Істина крові, Христина Вілем

Віта матеріалізувалась у єдиному місці, де завжди почувалась у безпеці – посеред саду своїх батьків у передмісті Львова, під старою розлогою вишнею. Вона обожнювала це дерево за його зручні гілки, густу крону і незмінно щедрі урожаї кожного літа. Навіть цього року вона знов видерлась майже на сам верх, допомагаючи мамі збирати ягоди… а зараз Віта міцно трималась за стовбур, щоб встояти на ногах.
Вона насправді злякалась, побачивши Кириленка. Йому було байдуже до Арсена, він ненавидів її. Як вона могла думати, що може прийти і пояснити, що їй треба зникнути, сховатись? Насправді Віта шукала привід, щоб втекти з клубу і, можливо востаннє, повестись по-людськи. Але навіщо їй взагалі це було потрібно? Ще раз переконатись, що люди відчуватимуть у ній або ворога або небезпеку?
Кириленко нізащо б не повірив їй, а може навіть спробував би вбити – стільки вогню було у його погляді. Кириленко вирішив, що вона зрадила, забула про їх угоду. І він не сильно помилився.
Віта закрила очі і згадала, яка на смак Арсенова кров: тягуча, мов мед, гостра, мов хвоя і свіжо-терпка, мов сік молодої трави. Ікла видовжились від однієї лише згадки, а тіло нестерпно занило, вимагаючи ще і більше – крові, дотиків, цілунків, пристрасті, об’єднання…
Віта голосно видихнула і відкрила очі. Якщо вона зараз не заспокоїться, Арсен знайде її, а він шукає. Віта закрилась так само міцно, як в клубі, але все ж відчувала його і це лякало. А якщо він так само відчуває її і вже знайшов? Вона дозволила собі хвилину слабкості, забула про все, дала Арсену, навіть не надію, а тверду згоду, а тоді зникла. Вона чула його рик і знає, що Арсен розлючений, а їй зовсім ніде сховатись. І світанок вже близько.
Віта із здивуванням зрозуміла, що небо сіріє, але земля не тремтить під ногами, шкіра не свербить, наче вжалена кропивою і вона досі не хоче спати, не відчуває слабкості і тужавіння тіла, у ній вирує сила. Кілька крапель Арсенової крові і вона може так багато. А якби вона отримала більше?.. Але ж Арсен не підпустить її до себе настільки близько, якщо відчує бодай натяк на нещирість або підступ.
– А якщо скористатись пропозицією Макса?.. Ні, нізащо!
Віта здригнулась, згадуючи його спотворене обличчя. Він нечистий і занадто молодий, щоб бути хоча б наполовину таким же сильним, як Арсен.
Шкіру почало поколювати, Віта відчувала, що у неї зовсім мало часу, а до Кириленка повертатись не можна. Навіть якщо він вдасть, що повірив у гіпноз або підступний план, то все одно вб’є її, як тільки вона засне. Віта була у цьому абсолютно впевнена. Його погляд не залишив інших варіантів.
А до Арсена вона не піде, навіть якщо сонце буде повільно вбивати її. Байдуже, що відчуває її серце і чого хоче тіло, це було б неправильно. Це було б зрадою самої себе. А на відстані вона може опиратись, навіть розуміючи, що бути з Арсеном це те єдине, що їй насправді потрібно.
Залишається тільки один варіант – будинок батьків. Але як увійти? Як пояснити? І як потім змусити все забути? Вона не витримає погляду батьків і доньки, щоб потім побачити, як вони дивляться крізь неї.
До сходу сонця залишалось ще кілька хвилин, але небо вже було занадто світлим для Вітиних очей, повітря почало пекти і, хоч Віта могла ще терпіти, вона розуміла, що це ненадовго. Якби тільки їй вдалось пройти на горище. Там лише одне вікно, яке можна закрити, перечекати до вечора і вирішити, що робити далі.
Віта зосередилась, згадавши слова Арсена: всі ключі у голові. Вона закрила очі і глибоко вдихнула, а тоді затримала подих.
– Це мій дім. Я тут виросла, була щасливою. Я тут завжди у безпеці. Це мій дім і я можу увійти будь-якої миті. На горище…
Віта повільно видихнула, відкрила очі – вона стояла на горищі, якраз навпроти вікна і стрімко світліюче небо сліпило її. Віта миттєво відлетіла у темний куток і потерла очі. Приміщення наповнювалось світанком, а Віта гарячково шукала поглядом, чим би закрити вікно.
Стара штора із її колишньої дитячої кімнати – важка, груба та запилюжена – лежала на кріслі, а Віта дивилась на неї і не могла підійти. Вона розуміла, що чим довше чекає, тим більша ймовірність опіку, а їй здавалось, що це дежавю навпаки – колись штора ховала від неї ніч, тепер повинна сховати день.
– Де ти?
Віта мало не підстрибнула і швидко вхопила штору. Вона занадто розслабилась, забула про захист. Арсен не повинен знайти її, ще не тепер.
Закривши вікно Віта відчула полегшення, шкіру не пекло, стало легше дихати та бачити.