А. Дж. Фінн - Жінка у вікні

Перед тим, як вийти, він повертається, махає котові.

— Сьогодні малий якийсь сором’язливий, — та переводить погляд на мене. — У мене тепер є телефон, — з гордістю каже він.

— Вітаю.

— Хочете глянути?

— Звісно.

Він дістає потертий айфон.

— Це вживаний, та все одно.

— Дуже класно.

— Яка у вас модель?

— Не маю поняття. А в тебе?

— Шостий. Майже найновіший.

— Що ж, це справді класно. Я рада, що тепер у тебе є телефон.

— Я заніс ваш номер. Хочете мій?

— Твій номер?

— Ага.

— Звісно. — Він тицяє по екрану і я відчуваю, як мій телефон вібрує у глибинах халата. — Тепер він у вас, — пояснює Ітан, скидаючи виклик.

— Дякую.

Він тягнеться до ручки дверей, потім опускає руку, дивиться на мене несподівано серйозним поглядом.

— Мені дуже шкода, що з вами все те трапилось, — каже він, і його голос такий м’який, що мені стискає горло.

Я киваю.

Він виходить. Замикаю за ним двері.

Тягнуся назад до дивана. Панч виповзає з-під нього, застрибує мені на коліна.

Я дивлюся на журнальний столик, на сузір’я пігулок, яким він помережаний. Тягнуся, беру в руку пульт. Продовжую дивитися кіно.

«Чесно кажучи, — каже Джиммі Стюарт, — це й справді мене дещо лякає».

Субота, 13 листопада

83

Пів на одинадцяту, і я почуваюся по-іншому.

Можливо, то через сон (дві пігулки темазепаму, дванадцять годин); можливо, то через шлунок — після того, як Ітан пішов, після того, як закінчився фільм, я приготувала собі сандвіч. Вперше за цілий тиждень щось, що хоча б трішки нагадує справжню їжу.

Що б там не було, яка б не була причина, а я почуваюся по-іншому.

Мені краще.

Приймаю душ. Стою під потоком; вода змочує мені волосся, обливає плечі. Минає п’ятнадцять хвилин. Двадцять. Півгодини. Коли я виходжу, розтерта і нашампунена, то почуваюся наче в новій шкірі. Заповзаю в джинси та светр (Джинси! Коли я востаннє одягала джинси?).

Підходжу до вікна, підіймаю жалюзі; світло вибухає в кімнаті. Заплющую очі, даю йому мене погріти.

Почуваюся здатною боротись, готовою до нового дня. Готовою до келиха вина. Лише одного.

Я подорожую вниз, роблячи зупинки в кожній кімнаті, підіймаю жалюзі, розсуваю штори. Будинок заливає світлом.

На кухні наливаю собі на кілька пальців мерло («Тільки скотч міряють пальцями», — чую я слова Еда. Я відштовхую його, доливаю ще один палець).

Тепер «Запаморочення», другий раунд. Вмощуюся на дивані, промотую на початок, до того смертельного епізоду зі стрімким пірнанням камери. Джиммі Стюарт підіймається у кадр, деручись по драбині. Віднедавна я проводжу з ним досить багато часу.

Через годину, під час свого третього келиха:

«Він був готовий помістити свою дружину в заклад, — інтонує судовий чиновник, який керує розслідуванням, — де б її психічне здоров’я було під опікою кваліфікованих фахівців». Я посуваюся на дивані, встаю, аби поповнити келих.

Удень я вирішила, що трохи пограю в шахи і зайду подивитися, що новенького на моєму сайті про класичні фільми, та, можливо, приберу в домі — кімнати нагорі аж просякли пилюкою. За жодних обставин я не спостерігатиму за своїми сусідами.

Навіть за Расселлами.

Особливо за Расселлами.

Коли я стаю перед кухонним вікном, то навіть не дивлюся на їхній будинок. Повертаюся до нього спиною, йду назад до дивана, прилягаю.

Минає трохи часу.

«На жаль, хоча він і знав про її схильності до самогубства…»

Я проводжу поглядом по розсипу пігулок на столику. Тоді сідаю, кладу ступні на килим, зсипаю пігулки собі в руку. Невеликий курган у кулаці.

«Суд присяжних вважає, що Медлін Елстер вчинила самогубство внаслідок психічного розладу».

Ви помиляєтесь, думаю я. Усе сталося не так.

Я по одній складаю пігулки до пляшечки. Міцно закриваю кришкою.

Коли я знову вмощуюся на дивані, то думаю: цікаво, коли прийде Ітан. Може, він захоче більше поспілкуватись.

«Далі я піти не зміг», — каже Джиммі з гіркотою в голосі.

— Не зміг, — повторюю я.

Минає ще година; призахідне світло падає на кухню. Я вже достатньо наклюкалась. Секунду тому в кімнату прикульгав кіт; він нявчить, коли я оглядаю його лапу.

Я кривлюся. За цілий рік я хоча б раз подумала про ветеринара?

— Яка я безвідповідальна, — кажу Панчеві.

Він кліпає, скручується у мене межи ніг.

На екрані Джиммі штовхає Кім Новак вгору, на вершину дзвіниці. «Я не міг йти за нею — бачить Бог, я намагався, — плаче він, тримаючи Кім за плечі. — Не усім випадає другий шанс. Я хочу припинити ці терзання».

— Я хочу припинити ці терзання, — кажу я. Заплющую очі, повторюю. Гладжу кота. Тягнуся за келихом.

«Це вона померла, не ти. Моя справжня дружина, — кричить Джиммі. Його руки змикаються в неї на горлі. — Ти була лише копією. Ти була підробкою».

Щось дзвенить у мене в голові, ніби звук радара. Такий м’який звук, високий та віддалений, але він мене відволікає.

Хоча тільки поверхнево. Я відкидаюся назад, сьорбаю вино.

Монахиня, крик, дзвін і кінець фільму.

— Отак я б хотіла померти, — повідомляю я своєму котові.

Зішкрябую себе з дивана, опускаю Панча на підлогу; він протестує. Несу келих до раковини. Треба почати підтримувати порядок у домі. Ітанові, можливо, захочеться проводити тут час — не в захваті я від ідеї стати новою леді Гевішем[265] (Ще один вибір книжкового клубу Крістін Ґрей. Варто дізнатися, що вони зараз читають. Це точно не завдасть ніякої шкоди).

Нагорі, в кабінеті, я відвідую свій шаховий форум. Минає дві години, за вікном спадає ніч; я виграю третю партію поспіль. Час відсвяткувати. Дістаю з холодильника пляшку мерло — найкраще мені грається, коли всередині усе добре змащене — і наливаю собі дорогою сходами, проливаючи трохи на ротанґ. Пізніше протру.

Ще дві години, ще дві перемоги. Невпинна я. Виливаю залишки вина собі в келих. Я випила більше, ніж хотіла, але завтра я постараюся краще.

Коли починається моя шоста партія, я думаю про останні два тижні, про лихоманку, що охопила мене. То був наче гіпноз, як у Джин Тірні у «Водоверті»; то було наче божевілля, як в Інґрід Берґман у «Газовому світлі». Я робила речі, про які не пам’ятала. Я не робила речі, про які пам’ятала. Клінічний лікар у мені вже потирає руки; справжній випадок дисоціативного розладу? Доктор Філдінґ…

Дідько.

Я випадково пожертвувала королевою — переплутала її зі слоном. Я лаюся, вибухаючи слівцем на літеру «Ф». Я вже кілька днів не лаялась. Я прожовую це слівце,