Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

Зблизька кругла будівля жахає: вона занадто велика. Ніколи Пенсі не бачила нічого подібного, побудованого руками людини. Але карени, вочевидь, знали, як створити й таке. Доводиться штовхати стулку дверей усім загоном, щоб вона нарешті похитнулась, скрипнула і піддалася загальним зусиллям. На першому поверсі їх зустрічає простора зала з високою стелею. Тут немає вікон як у будинках, які вона бачила до цього, і для звичайного мисливця темно.

— Може, факел дістати? — запитує хтось із загону.

— Зачекай-но, — зупиняє його Лоухі й сам дістає щось із рюкзака: наступної миті з короткої палиці, не довшої за дві долоні, виривається вузьке полум'я, яке й висвітлює простір навколо.

— Ого! — розносить відлуння вигуки мисливців. Пенсі також ледве стримується: їй хочеться плескати в долоні, аж надто Лоухі схожий на майстра з дивовижних постанов з тих, що на площах у свята показують захоплюючі вистави, загадковим чином витягаючи з рукавів хустки чи дрібні монетки із чужих вух. Раз — і чергове диво в його руках.

— Якесь тут усе... не виглядає домашнім, — намагається пояснити те, що бачить Пенсі. Їй темрява не заважає, так само як і ще парі членів загону: Кевіну та Рожену. Полум'я лише додає можливостей.

— Так, нагадує будинок міської ради або союзний дім, тільки без оголошень і картинок дивностей...

— Або приймальний зал градоначальника столиці! Там теж дорого-багато, але порожньо, — глухо сміється Міч. Його слова розносяться холодними залами.

— Коли це ти в градоначальника столиці був? — нудьгуючим тоном цікавиться в Міча Каравер, і в того стає такий вираз обличчя, що одразу зрозуміло: історія буде довга і сповнена сумних і смішних моментів. Пенсі посміхається разом з усіма, але дивне ворушіння підлоги під ногами не дає їй зосередитися на оповідачеві. Це відчуття схоже на колихання хвиль, так, на легке погойдування човна між хвилями, які поступово стають високими й небезпечними. Вона завмирає від несподіванки. Але в ту мить, коли підлога за відчуттям має стати на диби, все стихає, нібито й не було нічого.

— У тебе під ногами підлога не трясеться? — тягне вона за рукав Кевіна, що йде повз. Той хмуриться і з усією серйозністю негативно махає головою. Пенсі хмуриться за компанію, бо саме в цей момент вона своїми власними ногами відчуває тремтіння. Чи варто розповісти Лоухі про свої відчуття? 

Вона кидає короткий погляд на компанію, що зібралася попереду: галасливу, розслаблену, освітлену чудовим смолоскипом Каравера, а в центрі всього — сам Щасливець. Позаду залишилися тільки вона і Тоннор. Тремтіння посилюється, і Пенсі змушує себе піти вперед. Вона не дуже розуміється на тому, як влитися в команду, бо звикла ходити лісами сама, та й мисливці, що тут зібралися, досвідчені й один одного чудово знають. Але попередити інших потрібно, нехай навіть відчуття і помилкове.

Тоннор навпаки уповільнює крок. Утім, чому він не намагається привернути увагу тих, хто йде попереду, теж зрозуміло: після суперечок з Каравером, мисливець став обходити Щасливця стороною.

Лоухі зупиняється раптово для всіх. Пенсі з полегшеним видихом іде повільніше: чи відчуває Лоухі тряску, чи просто помітив щось, по його обличчю не зрозуміти. Може, нічого в цьому небезпечного й немає? Подумаєш, під ногами підлога трясеться, але ж не обвалиться...

— Біжіть звідси, — раптом кричить Лоухі й знаходить Пенсі поглядом. Наче це слова для неї.

Вона б і рада виконати цей наказ, тільки куди бігти? Підлога дійсно в одну мить розходиться біля її ніг. Але попередження все одно виявляється корисним: їй вдається штовхнути себе назад від каменю, що розвалюється, зачепитися за щось рукою і навіть поставити ногу. Але опора зовсім ненадійна, і Пенсі все ще відчуває дивне тремтіння в камені. «Щось надто часто я падаю останнім часом», — виникає в неї невдоволена думка. Але до чого віднести події — до загальних невдач чи до чогось більш нереального, наприклад, до впливу руїнників, їй розмірковувати ніколи.

Під правою ногою опиняється ще одна вдала опора. Пенсі влаштовується зручніше і нарешті пробує оцінити масштаби катастрофи. Навколо клубочиться пил — крижаний і кам'яний. Якщо обернутися, то видно, наскільки великий шматок підлоги обвалився разом із людьми: з Лоухі та рештою із загону. Пенсі не видно, встиг хтось врятуватися, відстрибнути вбік чи ні. Але одну тінь вона знаходить очима практично одразу.

— Тонноре, дай мені руку! Швидше! — Пенсі тягнеться вперед, камінь під ногами потроху кришиться, а руками вона навіть сильніше відчуває, як трясеться поверхня. Вибратися би, не впасти з рештою... Але мисливець з незрозумілим виразом обличчя застигає за кілька кроків від неї, там, де підлога стійкіша.

— Руку! — кричить Пенсі. Вона впевнена, що він бачить її, вона тягне до нього руку на випадок, якщо мисливець побоюється, що його теж потягне вниз. Але Тоннор просто розвертається до неї спиною і зникає в пилу.

Пенсі більше не знає, що думати. У цей момент вона абсолютно нічого не знає і не розуміє. Пальці зісковзують з каменю, опора остаточно прогинається під ногами, кров тече по порізаних долонях, а здивована і ошелешена Пенсі падає і падає вниз.