Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

Денса недостатньо рухливі, і кожного разу, коли камінь піді мною хитається, мені крутить гомілки та коліна, я ризикую впасти.

Коли я роздратовано проходжу під аркою, я бачу, що весь двір закидано вівсом, сіном і розтовченими овочами, а якийсь хлопчик з усіх сил намагається замести сміття в кути. Впоратися з цим йому було б набагато легше, якби він не був удвічі менший за свою мітлу. Коли я проходжу повз нього, він боязко зиркає на мене й намагається зняти кашкет, але натомість впускає той через вітер. Востаннє я його бачу, коли він мчить через весь двір за кашкетом, неначе в тому сховані всі його мрії.

Доріжка, що йде вздовж вигулу, являє собою лише багнисту стежку з калюжами, і мої штани забруднюються ще до того, як я пройшов півшляху. Під ногами хрустять гілки, зверху на мене крапає. У мене відчуття, ніби за мною стежать, і хоча для цього немає жодної причини, окрім нервів, я готовий заприсягнутися, що відчуваю чиюсь присутність серед дерев, пару очей, що стежать за кожним моїм кроком. Я можу лише сподіватися, що помиляюсь, бо якщо на цю стежку вистрибне Лакей, я занадто слабий, щоб битися, і занадто повільний, щоб утекти. Залишок мого життя триватиме рівно стільки, скільки Лакеєві потрібно, щоб вибрати спосіб убити мене.

Не побачивши ні старшого конюха, ні леді Гардкасл, я остаточно жертвую своїми манерами й біжу підтюпцем, забрьохуючи собі спину.

Незабаром стежка відхиляється від вигулу до лісу, і чим далі я віддаляюся від конюшні, тим сильнішим стає відчуття, що за мною стежать. Я продираюся вперед, одяг чіпляється за ожину, але зрештою я чую гомін голосів, що наближаються, та плескіт води об берег. Мене охоплює полегшення, і я розумію, що на весь цей час затамував подих. Ще два кроки, і ми стикаємося лицем до лиця, але в компанії старшого конюха йде не леді Гардкасл, а Канінгем, камердинер Ревенкорта. На ньому цупке пальто та довгий фіолетовий шарф, який він з усіх сил намагатиметься з себе зняти, коли перерве розмову Ревенкорта з Деніелом. Банкір має наразі спати в бібліотеці.

Судячи з того, як їх сполохала зустріч зі мною, вони обговорювали щось серйозніше, ніж звичайні плітки. Першим оговтується Канінгем, він дружньо всміхається.

— Пане Денс, яка приємна несподіванка, — каже він. — Що змусило вас вийти в таку негоду?

— Я шукаю Гелену Гардкасл, — кажу я, дивлячись то на Канінгема, то на конюха. — Я був упевнений, що вона пішла сюди разом із вами, пане Міллер.

— Ні, сер, — каже Міллер, мнучи руками кашкет. — Зустріч із нею має бути в моєму будинку, сер. Я саме туди зараз повертаюся.

— Отже, ми всі троє в одному човні, — каже Канінгем. — Я теж сподівався перехопити її. Ходімо разом? Моя справа не вимагає багато часу, але я залюбки зачекаю.

— І яка саме ваша справа? — питаю я, коли ми починаємо йти до конюшні. — Наскільки мені відомо, ви вже зустрічалися з леді Гардкасл перед сніданком.

Прямота мого запитання на мить псує йому настрій, на його обличчі спалахує та щезає роздратованість.

— Кілька доручень лорда Гардкасла, — каже він. — Ви ж розумієте, як воно. Одна халепа призводить до іншої.

— Але ви бачилися з господинею сьогодні? — питаю я.

— Так, рано вранці.

— І як вона вам?

Він знизує плечима й насуплює лоб:

— Не можу знати. Наша розмова була дуже коротка. Дозвольте спитати, пане Денсе, чому ви мене розпитуєте? У мене відчуття, ніби мене притягнули до суду.

— Крім вас, леді Гардкасл сьогодні ніхто не бачив. Це видається мені дивним.

— Напевно, вона не хоче, щоб їй докучали розпитуваннями, — палко каже він.

До будинку старшого конюха ми приходимо роздратовані, пан Міллер надзвичайно ніяково запрошує нас усередину. Тут так само охайно та акуратно, як і під час мого минулого візиту, хоча й надто тісно для трьох чоловіків та їхніх секретів.

Я сідаю за стіл, Канінгем розглядає книжкову полицю, а конюх метушиться, з усіх сил намагаючись прибрати в уже прибраному приміщенні.

Ми чекаємо десять хвилин, але леді Гардкасл не з'являється.

Мовчання порушує Канінгем.

— Що ж, схоже на те, що леді має інші плани, — каже він і дивиться на годинник. — Я краще піду, на мене чекають у бібліотеці. Доброго вам ранку, пане Денс, пане Міллер! — каже він, киває нам, потім відчиняє двері й уходить.

Міллер нервово дивиться на мене.

— А ви, пане Денс? — питає він. — Ви ще чекатимете?

Я ігнорую це питання й підходжу до каміна, де він стоїть.

— Про що ви розмовляли з Канінгемом? — питаю я.

Він дивиться у вікно, неначе відповідь йому має принести посланець. Я клацаю пальцями перед його обличчям, привертаючи його водянисті очі до себе.

— На разі я просто цікавлюся, пане Міллер, — кажу я тихим голосом, що сочиться неприємними натяками. — Приблизно за хвилину я почну дратуватися. Розкажіть мені, про що ви розмовляли.

— Йому був потрібен провідник, — каже він, закопиливши нижню губу так, що стає видно рожеву внутрішню частину. — Хотів побачити озеро.

Не знаю, якими талантами володіє пан Міллер, але вміння брехати серед них відсутнє. Його пристаркувате обличчя складається зі зморшок і навислих складок, на цій сцені вдосталь місця для прояву його емоцій. Насупив лоб — трагедія, всміхнувся — фарс. А будь-яка брехня руйнує всю виставу.

Поклавши руку йому на плече, я нахиляюся до нього й дивлюся, як його очі тікають від мого погляду.

— Чарльз Канінгем виріс у цьому маєтку, пане Міллер, і ви це чудово знаєте. Він не потребував провідника. Отже, про що ви розмовляли?

Він хитає головою:

— Я обіцяв…

— Я теж умію обіцяти, Міллере, але мої обіцяння вам не сподобаються.

Мої пальці стискають його ключицю так сильно, що він кривить обличчя.

— Він питав про вбитого хлопчика, — неохоче каже він.

— Про Томаса Гардкасла?

— Ні, сер, про іншого.

— Про якого іншого?

— Про Кіта Паркера, він працював на конюшні.

— Який ще Паркер? Що ви верзете?

— Про нього ніхто не пам'ятає, сер, він недостатньо важливий, — каже він крізь зуби. — Один з моїх хлопчиків. Чудовий хлопець, близько чотирнадцяти. Зник приблизно за тиждень до того, як помер майстер Томас. Двійко констеблів приїжджали, шукали його в лісі, але тіло знайти не змогли, тому сказали, що він утік. Кажу вам, сер, він не міг утекти! Любив свою маму, любив роботу. Він би не втік. Я і тоді казав це, але ніхто не слухав.

— Потім його знайшли?

— Ні, сер, не знайшли.

— І саме це