Терьє Тведт - Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт

Водночас через це суспільства, на диво, стали вразливішими до навіть малих змін у водоймах, тобто до змін у колообігу води та кліматі, що його визначає.

Така непевність щодо майбутнього води також нова, бо знаємо, що вона не зникне. Як я вже вказував, річ у тім, що люди в усьому світі вперше отримали надійне знання про те, що колообіг води змінювався впродовж історії. І це знання ґрунтується не на залишках нашої колективної пам’яті — не на легендах про Фімбулвінтер, вічну зиму, зі «Саґ про королів» Снорре Cтурлосона чи міфах про Великий потоп у пустельних релігіях. Воно ґрунтується на незаперечних фактах і задокументованих історичних даних. Тепер годі вважати рівень моря, розміри льодовиків, рівень води в річках чи опади за щось стабільне, як це було звично думати лише кілька поколінь тому. Тоді гідроінженери переймалися небезпекою великого потопу, а структурними й тривалими змінами клімату — ні. Сьогодні гідроінженера, інженера-проєктувальника автодоріг або навіть інженера-будівельника, який у підрахунках не зважає на майбутній розвиток клімату, вважають за неосвіченого й економічно ризикованого. Нова непевність у майбутньому людства ґрунтується на знахідках у царині історії води. Так, тепер ми знаємо, що Арктика раніше була без криги, Сахара після останнього льодовикового періоду була зеленою оазою, по якій текли річки, а дренування озера Аґассіз затопило більшість планети після останнього льодовикового періоду. А також те, що через ці зміни руйнувалися суспільства й людям доводилося мігрувати.

Клопіт з історичними змінами колообігу води полягає в тому, що вони можуть відбуватися як швидко, так і впродовж тривалого періоду, а також складно зрозуміти взаємозв’язок між різними погодними явищами. Тут діють могутні сили та природні явища. Моря й океани займають 71 відсоток поверхні планети і в середньому завглибшки сягають 4000 метрів. Майже десять відсотків Землі вкрито кригою та снігом, себто замороженою водою. Решту планети зазвичай називають «суша», але насправді її пронизують річки, виступають плямами озера й замешкують тварини та люди, які переважно складаються з води. Під поверхнею землі й морським дном до того ж є величезні басейни з підземними водами (у яких міститься, за підрахунками, приблизно 99 відсотків усієї прісної води на планеті).

На континентальному рівні вода циркулює між морями й сушею через вітри, випаровується в атмосферу й потрапляє назад у море. Над приблизно половиною планети завжди висять хмари. А вони відіграють вкрай важливу роль у гідрологічному колообігу, адже це просто маси крапель або кристалів льоду в атмосфері[369]. Вода, поза всяким сумнівом, становить найважливіший парниковий газ планети й також — як хмари — тепловий двигун, що рухається в атмо­сфері. Хмари розподіляють водні маси й сонячну енергію планетою, а пара води водночас невидимо витає в повітрі й опадає на землю. Тож воду переносять не лише вітри. Сама вода створює вітри, які її транспортують планетою й регулюють температуру.

Отже, вода, що вкриває планету, постійно рухається, але робить це унікально й ми ці процеси досі не до кінця розуміємо, зокрема через брак емпіричних даних. Ніхто не знає, наприклад, скільки достеменно води опадає на землю за рік, п’ять або за п’ятдесят років, і нікому не відомо, скільки води випаровується або транспортується в хмарах у ці самі періоди. Натомість ми точно знаємо, що рухи таких водних мас відіграли набагато більшу для історії різних суспільств роль, ніж кількаградусні зміни температури, і це також причина, чому люди з давніх-давен ставили ті самі питання, що й люди зараз: «Чи буде наступного року посуха?» Або як сьогодні: «Чи живемо ми в століття посухи?»

«Чи випаде дощ цього року? А наступного?» Або як сьогодні: «Чи живемо в століття паводків? Чи стане та рівнина безлюдною наступного року? А через покоління? Як довго лежатиме сніг? А крига на землі, озерах і річках, як щодо неї?»

  Сила невідомості

Серед місць на планеті, де наслідки кліматичних змін будуть найкатастрофічніші, — Індія та Китай, дві великі економіки світі та дві могутні країни, не кажучи вже про багатолюдність. Це також дві найкласичніші цивілізації на планеті. Я вже писав про те, як ці регіони, саме завдяки водоймам, могли стати колискою двох перших цивілізацій у світі, а також описував, як відносини між водою та суспільством сформували історію цих країн. І Китай, і Індія повністю залежні від води, що її приносять мусони зі сходу, з Африки, наприкінці літа, і від талої води гімалайських льодовиків, які живлять річки навесні. Уся ця вода відтак потрапляє в гігантські річки, економічні центри країн і життєво важливі водойми впродовж тисяч років, які були головною передумовою збільшення кількості населення в останні 600 років.

Індія та Китай не з чуток знають, що таке кліматичні зміни. Пекіну добре відомо, що вони призводили до розквіту та занепаду безлічі династій упродовж історії. Долю династій Мін і Цін варто розглядати в кліматичній перспективі. У той час, коли Англія вела світ у промислову еру, Китай зазнавав стихійних лих. Наприкінці і XVIII, i ХІХ століття більшість Азії постраждала від Ель-Ніньйо. Це мало безпосередні наслідки для Великого китайського каналу, транспортної артерії, що збагачувала династії й тримала країну вкупі, але в ХІХ столітті підважила позиції останньої імператорської династії в історії Китаю. В Індії через Ель-Ніньйо почалися посухи, унаслідок яких загинули мільйони осіб. Індійський субконтинент уперше постраждав приблизно тоді, коли британці індустріалізували та грабували Індію. Тож не лише британські колоністи, а ще й боги погоди змовилися проти Азії в період промислової революції в Європі[370].

І Китай, і Індія сьогодні мають гігантські плани та проєкти, орієнтовані на протидію несправедливому доступу до води. Показова риса Китаю — його роль воднотранспортної держави, і цей спадок держава Компартії зберегла. Як уже зазначав, новий великий «Воднотранспортний проєкт Південь-Північ» забиратиме п’ять відсотків води Янцзи на півдні й транспортуватиме її трьома каналами на північ, долаючи 1800 кілометрів. Індія планує навіть більший проєкт «Національний план з’єднання річок» (The National River Link Plan, NRLP), але втілюватимуть його в геть інший спосіб. Мета цього проєкту — поєднати на першому етапі 37 річок, що витікають із Гімалаїв, в одну контрольовану систему. На другому етапі цю систему з’єднають із річками південної частини субконтиненту. Найдовгостроковіша амбіція — створити систему, у якій можна буде транспортувати воду з Брахмапутри вздовж усієї Північної Індії на захід у Раджастхан і аж до самісінького південного мису країни. Як вважає індійський уряд, цей проєкт «визволить Індію з рук мусонів».

Головна ідея цих великих проєктів полягає в транспортуванні такої кількості води, що може позмагатися з великими природними річками в Європі та Норвегії, з регіонів, де води достатньо, до регіонів, де її бракує. Тут є чимало проблем, адже на рівень води в «річках-матерях» впливають кліматичні зміни. Якщо глобальне потепління триватиме, льодовики в Гімалаях танутимуть більше й швидше, ніж зараз. Це підвищить ризик паводків, і греблі та загати, зведені для «нормальних» умов, опиняться під тиском, який вони, може, не витримають. Після того як льодовики розтануть або суттєво зменшаться, річки отримуватимуть менше води в критичні пори року, і тоді виявиться, що в регіонах, де раніше було багато води, тепер відчутний її брак. Як це вплине на відносини між двома згаданими країнами, коли Китай