Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

– Ні-ні! Не перепрошуй, все правильно. Це я завинив перед своєю маленькою дівчинкою й тепер завжди буду люблячим батьком. Дякую тобі, Микито, що зберіг її для мене. За це ти отримаєш нові здібності й знання та звісно продовжиш наглядати за нашою Діаною.

– Дуже вдячний Вам, учителю! З великою радістю. Для мене це честь і нагорода. А тепер прошу до скромного столу. Я наказав приготувати Ваші улюблені, найпростіші страви. Подякуємо Господу, що подарував нам цю світлу мить!

Таким дивним грайливого гусара Щедрика я ще не бачила зроду. Ні, він не виглядав лестивим підлабузником, а був окриленим і щасливим. На рівні нашого єднання я відчувала вібрації й від цього ставала сильнішою та впевненішою у собі. Адже тепер він мій Чоловік і я його шалено кохаю! А ще поруч з нами мій Батько – справжній маг і чародій.

Розділ 16. Інша родина

Ясно, що батько прибув поздоровити доньку не з порожніми руками. Він подарував мені перстень, що з’єднав нас кревними родинними зв'язками, буквально. Річ трішки вколола мені пальчик, але слухняна й щаслива дитина тепер згодна була на все. А ще ми домовилися злітати з татом до Вільнюса, щоб познайомити діда Ярему з Івчиком та батьками мого першого чоловіка.

Звісно Микита не хотів розставатися зі мною на жодну мить, тим більше він отримав дозвіл на наші грішні стосунки від мого поважного тата. Але до Вільнюса летіти категорично відмовився. Його розум і благородство не мали кордонів, ось тільки Латуші теж не дурні. Невже так важко помітити: як хрещений батько внука мліє, поглядаючи на їх невістку? Шляхетність Микити не дозволяла блокувати думки цих добрих людей, хоча б шануючи пам'ять їх сина. Тому й не полетів.

Коли Латуші побачили мене вперше й прийняли як дочку, я була вірною дружиною їх сина та стала мамою їх онука. Але потім страшна трагедія розбила наше щастя й вони втратили єдиного нащадка, зате отримали часткову опіку над Івчиком та раділи хоча б цьому. Тепер я жадала поділитися з дорогими людьми неймовірною радістю: виявляється у мене є рідний батько! Ці щирі люди точно зрадіють і гарно приймуть його. А ще я страшенно скучила за сином!

Пан Латуш зустрічав нас з Яремою в аеропорту. Не знаючи найновіших новин – він тільки зараз познайомиться зі сватом. Адже шановні чоловіки фактично були батьками подружжя. Тільки син одного вже потрапив на небеса, а дочка іншого встигла затягти до свого ліжка палкого коханця... Та цю новину ми залишимо на потім.

А поки два чарівних діди їдуть в авто й обмінюються інформацією про життя. Ось пан Андрес не витримав і подав Яремі телефон, де була ціла купа фото Івара. Воно маленьке так підросло, що навіть я не зовсім впізнавала свого єдиного синулю. Ті зелені оченята просто поглинали всіх своїм розкішним кольором і змістом. Я сиділа на задньому сидінні й танула від розуміння: наскільки тепер багата! У мене є рідний татко й маленький син. Є добрі й назавжди рідні Латуші, а вдома залишився Він – чоловік з надприродними здібностями, що мене блаженно кохає.

Ось така каша варилася в моїй щасливій голові аж доки пані Хельга не вийшла зустрічати нас зі внуком на руках. А воно посміхнулося щирою посмішкою Кирила Латуша й потягнулося до мене обома рученятами:

– Мамо... Мамоцько, ти плішла...

Я забула про все на світі й оповила його обіймами так, наче то була наша остання мить на землі. Пестила та плакала, вбираючи аромати його рідненького тільця. Спостерігаючи цю сцену пані Хельга, з горем пополам, представилася Яремі й теж невпинно стирала материнські сльози, бо їй зі своїм сином вже ніколи так не обійнятися на землі...

Ось мій чарівний батько й отримав відповідь на питання: чи потрібно залишати в родині чародіїв звичайну краплинку, що поки явно найдорожча його дочці. Потім було щире застілля та ніжні спогади про благородство Кирила й наше недовге, але заобрійне щастя. Всі ми бавилися з радісним Івчиком і він, так само як це зробив би його щиросердний тато, сприйняв другого діда всім своїм відкритим серцем Латуша.

– Матінко Хельго, він вже так гарно розмовляє! Я навіть уявити не могла, що наш маленький настільки обдарований. Дякую Вам, за невтомне виховання дитятка, – шаленіла я від насолоди за свою малечу, а пані Хельга підказала онукові пару слів і він пішов молотити фрази англійською...

Господи! Як же багато всього я встигла пропустити в його маленькому житті! І тепер страшенно хочу забрати його додому в Київ. За допомогою вірного друга й коханого чоловіка – Микити Щедрика я вже майже повністю одужала від жахів автотрощі та більше не буду наповнювати життя синочка негативом. А ще йому потрібно звикати до нової родини, адже його хрещений батько марить замінити малечі рідного. Тільки як сказати про це добрим людям, що допомогли в час чорної біди? Виходить спочатку я відібрала у них сина, а тепер заберу ще й онука? Але хто як не вони точно знають, що дитина з матір'ю повинні бути нерозлучними!

Ярема підтримав мене у виконанні цього тяжкого «вироку» для Латушів, без будь-яких чарівних дій. Він бажав допомогти дочці, але після всього пережитого, я повинна була сама піти й на цей гріх. І за прощальною вечерею Латуші почули те, чого страшенно боялися та чекали.

– Мамо Хельго, тату Андресе, простіть мене за те, що приношу у Ваш дім смуток і біду, але я інакше не можу... Я дуже сумую за Вашим сином і за своїм теж. Тому прошу вас повернути мою кровинку в мамини обійми. Клянуся, що ми будемо часто навідувати вас та запрошувати до себе, але я більше не можу жити без нього... Простіть мені! – не соромлячись витирала я сльози в оточенні вірних і рідних людей.

Вони все розуміли й погодились, адже не мали іншого вибору. Через кілька днів ми попрощалися й наш літак взяв курс на Бориспіль. На борту були: відомий український мольфар Ярема Галицький, його окрилена щастям донька, що тримала в обіймах зеленоокого Івара Латуша.

А зустрічав нас той, хто з нетерпінням чекав вже на свою родину. Микита Щедрик проникав в кожного з нас своїм гіпнотично чарівним поглядом, але наразі то були заповнені щастям очі простого земного чоловіка. Він обіймав нас усіх і тут раптом маленький Івчик сказав таке, від чого ми просто оніміли. Дитина скучила за татком, якого втратила і трішки призабула. Але ж хлопчикові обов'язково потрібен тато і його гаряча любов.

– Татоцьку, Івцик скуцив і дузе цекав на тебе. Поцьомай Івцика...

Здалося, що всіх дорослих та поміркованих, миттю розбив правець і ми застигли в нерішучості. Але Микита дійсно величний чоловік, бо він піймав хлопчика на руки, з заплющеними очима притиснув до грудей й цілував, промовляючи:

– Я теж страшенно скучив за тобою, синку! Поїхали додому. У тата для тебе багато подарунків і новин. Завжди будеш зі мною, маленький. Навіть коли мама заборонятиме, ми все одно будемо бавитися разом. Добре?

– Так!!! – весело прокричала дитина та ми полегшено зітхнули й родиною пішли на вулицю, адже в терміналі відразу всім чомусь забракло повітря...

Наш чарівний дід побував у домі Латушів-Щедриків, поблагословив спокій родини та й полетів у своїх невідкладних справах: рятувати людей з біди. А ми тепер, новою повною сім'єю, без остраху повернулися в будинок, що чекав на нас серед зеленого гаю та сподівалися прожити в ньому довгі й світлі роки.

Хепі*енд