Vit En - Влад і Марія Цепеш. Повернення додому, Vit En

Але, це був кінець. Велі, нічого не підозрюючи, довірив дітей Адель, та швидко зібравши їх, пішла за ними.

Чоловік йшов тримаючи малюків на руках до виходу, а Міхей йшов поряд. Лази палацу вели прямо в гори. Але не встиг він пройти і декілька метрів, як Адель ударила його кинджалом в спину.

—Що ти зробила?! -крикнув хлопець, відступаючи назад. Адель перехопила дитину з рук вірного помічника і глянула на спадкоємця.

—Султан всього лишень поговорить з тобою, не бійся, хлопчику. -підходячи ближче тарахторила одне і теж саме вона.

Міхей відвернувся в сторону, намагаючись вибрати правильний коридор для побігу.

—Тікайте, малий княжич, тікайте швидше і не озирайтесь, -крикнув Велі, схопивши дівчину за руку, вона зойкнула.

—Пусти мене, проклята собака -вириваючи руку фиркнула вона.

Велі дістав кинжал з ножн, встромив його в шию жінки. Адель захрипіла, червона, піниста кров хлюпнула на сукню.

Дівчина розчепила руки, і новонароджений хлопчик заледве не впав на підлогу.

Велі впав на підлогу, устигнувши підхопити малого.

—Велі? -обійшовши тіло Адель сказав Міхей.

—Мені шкода, пробачте мене мій княжич, я не зміг вас захистити. -зціпивши зуби пробубнів вояка, на чолі виступив піт, рана на спині не приємне сіпала.

—Що мені робити?

—Найдіть допомогу, мій пане.

Міхей не встиг повернутися, як за його спиною з'явився темний силует і холодні руки схопили його, притиснувши руку до рота.

Донька Ілони разом з Велі залишилися в темних лазах замку.
                                                                       * * *
Владу довелося відступати, зібравши останок людей, він, надіючись що Велі вже вивів дітей пішов.

Ілона тим часом спала в своєму ліжку, не знаючи, що відбувається. Розплющила очі, тільки тоді, коли відчула на собі чийсь погляд. В дверях стояв чоловік, злегка смаглявий, типічної "османської" зовнішності в яскраво червоному костюмі, шрам біля правої брови, був його виразною рисою.

—Ви..Ви хто? -прикрившись ковдрою злякано сказала дівчина.

—Збирайся, була б моя воля, я б убив тебе, але твій дядько заступився за тебе перед султаном, поїдеш в османську імперію, це велика честь, тож не будь дурною, двічі повторяти не буду, -діставши ніж сурово проказав він.

—Я не можу...де моя мама, моя дитина, хто ви такі?! -уже істерично крикнула вона.

–Мертва твоя мати, а той, втік як собака. Ніякої цінності від рожавшої дівки і нащо ти там потрібна.

Ілона мовчала, не знаючи що їй робити.

–Моєї дитини немає, я не можу піти без неї, моя донечка, -почала плакати дівчина.

—Негайно збирайся, якщо не будеш слухати, я покличу твого дядька, хай всипле тобі добре.

—Хоть папу Римського, мені начхати, -прошипіла у відповідь, скрививши обличчя.

Яничар пішов, покликавши Радо, аби той сам розбирався зі своєю племінницею.

Ілона мовчала, все ще лежачи, вона тихо молилася.

—Що таке, чому брикаєшся, дівча?

—Моя донька, вона має бути в палаці, без неї не поїду

—Яка донька, що ти верзеш? Ти заміж навіть не вийшла ще.

—А без цього дітей не буває?

—Повія, -підійшовши до неї, Радо  б'є її по щоці. Ілона з острахом заплющила очі.

Зібравши всі сили, дівчина опустилась на коліна. Холодна підлога віддалась білью в ногах.

—Найдіть її благаю, вона не виживе без мене.

—Я не знаю де твоя донька, -злегка гидливо відказав Радо.

—Ця служниця, Адель, вона знає, хай скаже де моє дитя, вона має бути десь тут.

На очах виступили сльози, вона поцілувала його руку. Радо змовк.

—Гаразд, я допоможу тобі, але..

—Я згодна на все.

—Добре, одягайся, я поверну тобі дитину.

—Дякую. -через силу вимовила Ілона.

За годину Радо таки повернувся і не один, він все ж знайшов її. Ілона, яка вже встигла одягнутися, підбігла і схопила немовля, міцно притиснувши до себе.

Вона не знала, що чекає на них далі, принаймні тепер вони разом.

***

Тим часом люди, під керівництвом Влада збираються в невеличкі купки, Карпати - місце чарівної сили, ці гори, злегкістю прийняли їх в свої обійми. За тиждень, не більше, вони почали об'єднуватися. Земля звільнялася від загарбників, які сіяли смуту, вбиваючи і піддаючи тортурам місцеве населення, а ті відстоювали власну територію.

Влад планував подальшу тактику боротьби. Перше, османських войнів занадто багато, вступати в відкритий бій - справжне самогубство. А друге, їх помста має бути жорстокою, щоб більше ні один нахабний воїн не мав думок захоплювати їх.

—Нам треба атакувати в ночі, мій князю, так буде простіше, вони не знають місцевість як ми.

—Господь впаси, стати такими не чесними в боротьбі, -почав сперечатися інший помічник.

Влад мовчав, дивлячись на карту, але очі його дивились повз. Обпершись рукою о підборіддя, він думав лише про свою сім'ю. Дітей немає, Велі так і не привів їх сюди, якби мав змогу, пішов би вже за ними, і будь, що буде. Але помста, вона єдина плекала в ньому невелику жагу до життя. Тепер, коли життя остаточно зруноване, залишається лишень мстити.

Ще більше, його розбите серце мучало, те, що він так і не зміг організувати достойні похорони дружині. Марія, його люба, мила жінка, померла від їхніх рук, а тепер її захоронять за їхніми традиціями, якщо взагалі похоронять, не залишать як безрідного поталу, на поживу птицям.

Нарешті, князь підняв очі і втомлено, але в той же час грізно глянув на двох чоловіків.

—Досить! -гримнув Влад.

Обидва мовчки глянули на нього, чекаючи його рішення.

—Уважно слухайте мене, ми маємо знищити проблему, а не просто злегка потріпати султанстку армію. Після заходу сонця, чекаємо ще декілька годин, аби яничари, які довго не відпочивали нарешті заснули, і тільки тоді атакувати їх. З просоння вони нічого не розумітимуть, а ми візьмемо з собою вовків, хай виють. Карпати це місцина де часто зникають люди, кажуть тут є перевертні. -, Влад усміхнувся, і продовжив: Будуть їм перевертні.