Анна Мавченко - З роду старої крові, Анна Мавченко

– Вона нас не чує, – попередив Інґвар товаришів, а тоді наказав: – Ірвісе постели ковдри біля багаття, треба оглянути Корнелію.

– Її поранили? – втрутився похмурий Волкон – зараз усі були під напруженням.

– Так, я побіжно глянув на рану, здається, там усе дуже серйозно.

– Може, скористаємося порталом? – запропонував бойовик, доки його син разом з Ірвісом стелили шари покривал у вказаному лордом місці.

– Ти ж знаєш, магічний фон тут дуже нестабільний. Хтозна, де ми опинимося в результаті, я не можу так ризикувати.

– Клади! – кинув сильф, коли все вже було готово.

Інґвар наблизився до хутряних ковдр і обережно опустив на них зовсім бліду та мляву Корнелію.

– Схоже, вона не надто розуміє, що з нею коїться, – завважив співчутливо Арсен.

– У неї, мабуть, шок, – припустив Метлін.

А Волкон тим часом взявся обережно оглядати поранене місце. Він єдиний з-поміж усіх інших хоч трохи розбирався в медицині. Ще замолоду, в тому далекому житті, яке тепер здавалося не більше, ніж примарою, він мав нагоду вивчитися на військового медика й не раз на полі бою рятував життя своїм побратимам. Довгі кілька десятків років він не звертався до своїх медичних знань, тепер же почувався так, наче й не було тієї тривалої професійної перерви.

– Рана доволі серйозна, – через кілька хвилин констатував бойовий маг, втерши руки від крові білосніжним рушником, що його поклала кожному в дорожню сумку Інґрід. – Я зупинив кровотечу, однак загроза життю не минула. Підозрюю, удар пошкодив спинний мозок. Через цю травму вона може назавжди втратити можливість рухатися…

– Трясця! – лайнувся Хродґейр і силою вдарив кулаком об дерево, біля якого зібралася вся їхня невесела компанія.

Трохи снігу впало на них із крони, однак ніхто й оком не змигнув. Ситуація, в якій опинився загін, не просто лякала – жахала. І не лише тому, що через смерть Корнелії двоє драконів могли втратити останню надію на повернення додому – зовсім ні. Це юне наївне та змучене жорстоким життям дівчисько за ті кілька днів змогло завоювати не одне серце й, безперечно, заслуговувало на щасливий кінець.

Лорд змусив себе поглянути на сплячу Корнелію. Волкон дав їй снодійного, щоб трохи відпочила й легше перенесла дорогу. Однак вираз її блідого обличчя здавався тривожним. Це наводило на нехорошу думку, що й забуття, мабуть, для бідолахи не набагато краще реальності, тож безсмертний прийняв складне й водночас ризиковане рішення:

– Ми оминемо Мідас і поїдемо одразу до підніжжя гір. Спробуємо перетнути їх незалежно від того, чи буде Корнелія при тямі, чи ні. Захисна магія однаково повинна впізнати в ній стару кров. А далі Утред перейде у свою другу подобу й віднесе нас до Долини Духів. Води джерела Урд цілющі – це найдієвіший і найшвидший спосіб врятувати її.

– І найнебезпечніший, дозволь нагадати. Якщо я перевтілюся, ми не зможемо залишитися непоміченими, – похмуро завважив дракон.

– Ми в будь-якому разі привернемо до себе увагу. Сам знаєш: активність гірського магічного фону суворо контролюють.

– Якщо виникне така необхідність, ми переймемо увагу варти на себе, – втрутилася дроу, перекинувшись поглядом із ельфом – той у підтвердження кивнув.

– Ми теж допоможемо, – викликався й Арсен.

І хоч цей план не надто відрізнявся від початкового, ставки тепер були серйознішими, як і ризики, бо на кону стояло не просто здоров’я принцеси, а без перебільшень її життя.

– Вирушаємо негайно! – скомандував лорд – і всі заметушилися.

Цього разу непритомна принцеса їхала разом із Хродґейром – він бережно притримував її однією рукою за талію, іншою – підганяв коня мчати швидше, при цьому щиро переймаючись тим, щоб нелегка путь не завдала бідолашному дівчаті ще більше болю.

Десь через дві нескінченних години безперервного руху увесь загін спішився – попереду виросла старовинна потріскана кам’яна арка, заввишки з десять метрів щонайменше, в центрі якої самотньо височіла невисока пожовкла, обвита сухим плющем колона, що слугувала підставкою для широкої овальної кам’яної чаші – саме туди належало опустити «дозвіл» на прохід.

Таких порталів по всьому периметру гір було ні багато ні мало – вісім. Такі арки найшвидше переносили візитерів на той бік гірського масиву. Звісно, за умови, що ті мали дозвіл на вхід, інакше… Ніхто направду не знав, що ставалося з тими, хто самовпевнено пробував здолати захист хитрістю чи наївною наполегливістю, адже тих сміливців світ більше не бачив.

Для імператорів і представників старих драконових родів достатньо було поділитися з чашею краплею своєї крові, однак усі інші мандрівники потребували спеціального письмового запрошення, завіреного унікальною імперською печаткою, створеною, знову ж таки, на основі старої крові.

Лорд поглянув на арку з якимось ностальгічним смутком. Одразу згадались усі ті численні невдалі спроби активувати портал, що їх він робив упродовж перших кількох років вимушеного вигнання. Немало його крові випила тутешня земля, тут же й обірвалося на довгі двадцять років його звичне й відносно безтурботне життя.

Чимало разів Інґвар уявляв своє повернення додому, міркував над тим, що відчуватиме в той трепетний епохальний момент, але в жодній гіпотетичній версії майбутнього він не бачив того, що доводилося переживати тепер. Не підозрював, що перейматиметься життям дівчини, яка раптово звалилася йому на голову, більше, ніж власним. Однак, саме це з ним сталося. З моменту тієї першої зустрічі на шайванських землях він не міг більше ні про що інше думати. Тільки про те, що його реальність навіки змінилася. І тепер серце ладне було розірватися через огидне відчуття безсилля. Він знав, що мусить зробити все можливе задля того, щоб Корнелія не просто одужала, а змогла прожити довге, щасливе та гідне життя. Навіть якщо задля цього доведеться ризикнути й перетнути гори попри заборону.