Вікторія Вецька - Закохай мене в себе , Вікторія Вецька

Мирослава

Наступного дня Зарубін прийшов до тями і негайно викликав мене до себе. Він точно здогадався, що серцевий напад стався через мене. Тепер ситуація загострюється, і я відчуваю, що він має якісь плани. Моє чуття підказує: він не просто так мене викликає. Щоб не подавати заяву, він захоче щось взамін. Але що саме?

Зустріч із ним — останнє, чого б я хотіла. Ніколи б не подумала, що доля зведе мене з цією людиною знову. Я потрапила в серйозну халепу.

Через тридцять хвилин я вже в лікарні. Тут мені трохи моторошно: а раптом я зустріну ту медсестру, яка мене впізнає? Ще одна проблема на мою голову. Підійшовши до палати, я бачу дивні погляди охоронців, але вони відчиняють двері.

Зарубін лежить на ліжку і дивиться на мене єхидним поглядом. Його очі випромінюються зловтіхою.

«Щоб тобі очі через дупу повилазили», — так і хочеться сказати, але стримуюся та спокійно підходжу до ліжка.

— Мирославо, в мене є пропозиція до тебе! — промовляє він, ковзаючи по мені неприємним поглядом.

— Яка ще пропозиція? — невдоволено відказаю, навіть не сідаючи на стілець біля ліжка.

— Я не пишу на тебе заяву, а ти принесеш мені документи з Максимового сейфу, — його голос звучить напрочуд серйозно.

Цікаво, що ж там у тих документах?  Напевно, щось дуже важливе або компромат. 

— Які ще документи, який сейф, що ви говорите! — вдаю здивування, намагаючись приховати свою тривогу. 

— В Максима є сейф, в якому він зберігає дуже цінні для мене папери. Ти мені їх дістань, а я не напишу на тебе заяву, — холодно продовжує він.

Наївний! Думає, що я так просто побіжу шукати ці документи? Але якщо там справді компромат на Максима, і цей покидьок хоче його підставити. Треба буде сховати їх у більш надійне місце.

— А якщо я це не зроблю? — запитую після хвилинної паузи.

— Підеш під статтю! Як замах на вбивство! І Соломія тебе не врятує. Хоч вона в цьому ділі — професіонал, але я найму найкращого прокурора, що їй просто не буде чим тебе захистити, — його єхидний, самовпевнений голос звучить досить холодно та неприємно.

— Підставити мене вирішили, пане Зарубін! — з повною серйозністю вигукую я.

— Якщо я захочу, я і знищити тебе можу. Для мене — це не проблема, — промовляє він, його слова лютують у повітрі, мов буревій, готовий зірвати все на своєму шляху.

— Вам однаково ще не довго залишилося. Я б вам радила покаятися перед дітьми, а то в рай вас не візьмуть, — мої слова проникають у його сміливу маску, змушуючи його відчути непевність, яка ховалася під його гордовитим поглядом. У відповідь Зарубін лише кривиться від злості, як звір.

— Ти вирішила зі мною жартувати! Та я тебе в попіл перетворю! — викрикує він, але я відповідаю йому лише зловісною посмішкою.

— Боюсь, боюсь! — награно роблю вид переляканого кролика, хоча всередині вже відчуваю сміливість, що палає мов заграва вночі.

— Іди, мені потрібно відпочити, а ти ще за все поплатися,  —  промовляє досить суворо Зарубін, відвернувши свій погляд від мене.

Вийшовши з палати, крокую до Максима. Він спить, але його стан і досі важкий. Сідаю біля його ліжка, цілую його руку, торкнувшись нею до моєї щоки. Від моїх доторків Максим прокидається і дивиться на мене.

— Коханий привіт! Як ти себе почуваєш? Тобі дуже боляче? — роблю серйозний погляд, щоб він не відчував моєї тривоги та смутку.

— Все добре... кохана, — милим поглядом відповідає Максим.

— Мені потрібен пароль від твого сейфу, я хочу туди де що покласти, — промовляю і дивлюся на нього. 

— Дай... мені листочок, — ледь чутно відповідає він.

— Так зараз! — витягую з сумки блокнот з ручкою, і даю Максиму. Він повільно виводить цифри на аркуші, а потім дає мені.

— Дякую коханий! — вимовляю, і цілую його в губи.

Провівши трохи часу з Максом, я сідаю в таксі і їду додому, тримаючи в голові мету, яка не дає мені спокою. Прибувши, я відразу знаходжу сейф. Серце б'ється швидше, коли я ввожу пароль. З тріском сейф відчиняється. Зверху акуратно складені пачки грошей, а під ними — документи в червоній та синій папках.

Беру спочатку червону папку. Відкриваю її, і перший документ привертає мою увагу. Це саме те, що мені потрібно. Відчуваю полегшення, але водночас цікавість бере гору. Беру синю папку, сподіваючись знайти щось несподіване, що розкриє нові таємниці про Максима. 

Відкриваю її і починаю переглядати документи. Розумію, що це звичайні папери: договори, квитанції, звіти. Нічого особливого, нічого, що могло б змінити моє уявлення про нього. Але під останнім аркушем виявляю маленький конверт. Відчуваючи, як адреналін пульсує в венах, розкриваю його. Всередині фото і кілька листів, написаних дрібним почерком. Читаючи їх, я розумію, що це слова вибачення його мами перед ним. На фото він маленький поряд з молодою красивою жінкою, очевидно це його мама. Дивно я уявляла її геть іншою. Цікаво було б познайомитися якось з нею, а то Макс взагалі не хоче про неї говорити, а судячи з вибачень мама провинилася перед ним не менше за батька. 

Беру червону папку, закриваю сейф і затуляю його шторою. До Соломії вирішую поїхати на автобусі — витрачати гроші на таксі не хочеться. Але, звісно, на зупинці мене вже чекає В’ячеслав у своїй машині. Цього разу я вирішую ігнорувати його і сідаю в автобус, що під'їжджає вчасно.