Анна Лерой - Мої сімейні обставини, Анна Лерой

— Що тут відбувається?

Це Амір. Я відчуваю, як починається нервове тремтіння — підкошуються ноги, зводить пальці на ногах, і від раптового відчуття холоду хочеться обхопити себе за плечі, згорнутися в клубочок. Але так не можна. Я лише сильніше випрямляю спину і обертаюся.

— Амір!

Він такий же. Абсолютно такий же, як я його пам'ятаю. Він не змінився. Може, трохи поміняв зачіску, і чіткішими стали складки біля губ. Може, трохи сильніше хмурить обличчя, і через це погляд здається більш суворим. І, напевно, він схуд. Я впевнена, що раніше його щоки не були настільки запалими.

Я добре пам'ятаю свого старшого брата. Я сотні разів говорила з ним у власній уяві. Коли не встигала надіслати листа або потрібна була термінова порада, а поділитися виявлялося ні з ким, я уявляла, що міг відповісти Амір або як міг відреагувати Левіс. Тому я впевнена, що Амір майже не змінився зовні. Але щось не так. Він дивиться не так, як я пам'ятаю.

— Лайм, — вимовляє Амір і, не припиняючи руху, проходить повз. Він не затримує на мені погляд, не вимовляє нічого, крім імені, ніби так і треба. Немов ми чужі один одному.

— Ти міг просто попросити мене і обійтися без цих сцен, — я йду слідом за ним, не звертаючи уваги на те, що Реман тягне мене в іншу сторону. — Ти міг розкрити мені свій план! Я ж твоя сестра, я тобі вірила! А замість цього скористався моїми слабкостями. Зрозуміло, звідки була та суміш, якою мене приспали в архіві! Про мій опір знає не так багато людей, — я кричу братові в спину.

Амір на секунду застигає і, не обертаючись, запитує:

— І ти б погодилася?

— Так! Тоді мені б вистачило одного твого слова, бо я вірила тобі, — кажу я відповідь і розумію, що так воно і було б. Він міг придумати будь-яку красиву казку, а я би повірила і погодилася на все. Тому що це Амір, а на Аміра завжди можна покластися.

— Але не зараз?

— Ти хоч трохи шкодуєш? — я відповідаю на його питання питанням. Тому що це розмова не про мене, а розмова про його рішення.

— Звичайно, — вимовляє Амір, але я чую це — ледь помітне тремтіння його голосу. Легке, невагоме, але таке знайоме.

Амір не любить прямі питання, тому що на них потрібно дати чітку і коротку відповідь. Амір віддає перевагу довгим і розлогим міркуванням, ніж одному слову. Тому що легко заховати зміст у словесних мереживах, а проста відповідь може розкрити щось більше. Наприклад, що він так і не навчився брехати, відповідаючи на незручні для нього питання.

— Ти брешеш, брат, — сумно посміхаюся я.

— Усього найкращого, Лайм, — закінчує він нашу розмову.

На мить мені здається, що він повернеться, побачить мене, зробить хоч щось, щоб повернути мою віру в нього. Але ні, мить закінчується — Амір йде, розбиваючи всі мої мрії.

Реман сильніше тягне мене за руку, і я більше не чиню опір. Я падаю так глибоко і швидко, що паморочиться голова і болить серце. Я до країв заповнена гострими голками. Я не бачу ніякої опори під ногами, і безодня все ніяк не закінчується. Мені важко дихати, я йду вперед тільки тому, що мене тягне рука Ремана.

Але через мить відчуття дотику — цей хиткий, примарний зв'язок мене з реальністю — зникає. Ще три важких удари серця, і двері за моєю спиною зачиняються. Я опиняюся в невеликій кімнаті один на один з чужою і майже незнайомою мені людиною — моїм чоловіком.