Володимир Худенко - Дума про Хведьків Рубіж

Поцілував дівчину в лоб.

— Я любив тебе, моя княгине…

Вилетів із могили й накрив її плитою.

Тоді ривком прокусив собі зап’ястя. Мертва вода бурим потоком хлюпнула з вени.

Топеш підійшов до хреста і написав на ньому тією рідиною:

«Ксеня Топеш»,

підійшов до сусіднього і написав на ньому:

«Святослав Топеш».

ХVІІІ

Почався жорстокий передсвітанковий бій. Серед командного складу Пожарського не було єдності. Команди суперечили одна одній. Воїн не знали, кого слухати.

Шевчик летів, як навіжений, берегом Куколки до місця бою на греблі. Він вирвав з рук мертвого москаля шаблю, зняв пістоль (бо свої погубив до біса ще під час відступу до села) і, сповнений рішучості та бойового духу, втративши останні крихти зрадницького страху, ляпотів по багнюці, мулові та хащах туди, де зараз саме гаряче. Туди, де слава. Біг козак зовсім босий, закотивши шаровари, бо погубив і чоботи в болоті.

— Ну, задам! Ну, задам зараз виродкам! Прийшли тут, розумієш, учинили розгром, наче вони тут хазяї! Нічого, царю, ти ще побачиш, ти ще козацької каші не їв і козацького норову не відав. Не було ще такої скотини, щоб безкарно українську землю топтала і народ на ній гнобила. А на, нюхни пороху!

Бух!

Козак вистрілив з-за кущів по москалю якраз коло греблі. Той як сидів, з коня й покотився.

— Ага! Крутиш носом, сволота! Не подобається! А на закуси!

Шевчик кинувся в бій. В саму гущавину сутички між ляскіт шабель і вибухи. Він хвацько почав сікти на всі боки, наче заведений, і все пригощав москалів своїми приперченими слівцями:

— А що? Таки не подобається? А якого ж ти чорта поліз сюди? Москальська морда! Вкраїнського сала з горілкою захотів? Їж, на, тепер, гнида! А ти, хлопче, чого тікаєш? Куди? Хлібом-сіллю ж стрічаю! Ось тобі хліб — на! А ось тобі сіль — на! Куди, падлюки чортові? Куди? Назад! Гей назад, скотина! Хв-в-ввіть! Держіть їх там, браття, зараз прибуду! На! Куди лізеш, бий тебе лиха година! На! О, диви, побила! Ану розступись, московська наволоч — порубаю!

Цієї хвилі десь іздалеку почулось голосне:

— Шевчик!

Козак обернувся. Зі сходу в повітрі повільно віддалялась постать — то була Марічка.

— Бувай! — помахала рукою.

Парубок кинувся в її бік.

— Чекай, Марічко, я хотів…

Пролунав постріл, і світ в очах Шевчика миттю згас…

ХІХ

Нема Степана. Півгодини як пішов, мав уже вернутися. Нема. Максим скаче до Нехрещеної могили. В голові одна думка: хоч би Галі вдалося. Хоч би вдалося. Він вірив і не вірив у переворот. Власне, сам же бачив, як новоприбулий легіон починав переходити на Галин бік. Хтозна. Хоч би вдалося. Галя справді змінилася. Вона вже не та, що була. Вона княгиня. Мовчкувата, сувора, задумлива. Така ж вродлива, може, навіть дужче, ніж раніше, проте… Змінилась її врода, стала такою ж потойбічною, як і в усіх їх. Вона схожа на маму. Дуже схожа. Максим знав її маму. Не дуже, але знав. Топеш майже нічого про неї не розказував, він став замкнутий в останні роки. Колишній п’яниця, волоцюга і просто невдаха перестав говорити. Він узагалі зник. Його не було чути ні на гучних напіввідьомських шабашах, ні в розбоях, ні навіть у найбільш відвідуваних шинках та на ярмарках. Якби ж знати, до чого це все.

Максим бачив колишню княгиню двічі — у підвалі Путивльського жіночого монастиря, не так далеко звідси. Тільки мимохідь. Вампірська княгиня — послушниця! Сміх та й годі. Тепер Максиму не смішно. Він згадує, як красива невисока жінка носила в’язками хмиз до обителі монашок. Яке було в неї обличчя! Чорт забирай, світ перевернувся догори дном. Перевернувся догори дном. Зараз. У цю ніч. У його, Максимовому, житті. Мирослава Топеш стоїть перед його очима, і робиться нестерпно важко на душі. Як Галя на неї схожа! Просто жах! Зараз, у ці хвилини, неначе сходяться всі кінці дитячої головоломки, і ось-ось покажеться істина. Вона так близько. Старий характерник Тарас, його, Максимів учитель, колись казав, що Господь — це істина. Значить, Господь десь поруч.

Степан лежав на схилі могили неживий. Поруч блукав його вірний кінь.

— Степан! — Максим кинувся до тіла. Припав вухом до грудей. Глухо. Прямо в серці широка колота рана.

— Побратиме…

Максим нахилився чолом до обличчя товариша. Заплакав.

— «Пливуть водні потоки з очей моїх. Бо твого закону не додержують…» — Псалом сто вісімнадцятий, вірш сто тридцять шостий… Читав?

Максим піднявся.

На вершечку могили горить багаття. Там само, де колись горіло його, Максимове. Коло багаття присів Топеш, задумливо дивиться на вогонь.

В руках він крутить, як дзиґу, важкий готичний меч.

— Бачиш оці жаринки, характернику? — князь підвів кисть і вказав вістрям меча на жаринки, що здіймалися в небо. — Оці жаринки — це ваші людські життя. Отак ви народжуєтесь у полум’ї вашого кохання, справжнього чи просто мимобіжного потягу — все одно. Ви летите, сповнені надій, у широкий безмірний світ. Вам здається, що ви зігрієте його своїм теплом, зробите його кращим, світлішим, але зусь! Світ поглинає ваше тепло, та кращим від того не стає. Він такий же темний і страшний, він неосяжний у своїй чорній величі, і він висмоктує вас. Живиться вашим теплом. Не тому, що він злий чи кровожерливий, а тому, що просто так треба. Такий порядок речей. Він п’є і п’є ваші соки, доки не зробить з вас сміття, нікчемний трупик, і кине у сиру землю. Ви прагнете переступити цю зловісну чорноту і линути до свого бога, як оці жаринки до таких схожих на них зірок, але бог незрівнянно далі, ніж вам здається. Він не гріє, як і ці зірки, — Топеш глянув на свої бліді худорляві долоні у світлі зірок. — Не дає вам сили, щоб перемогти. І вас поглинає ця чорнота, не давши навіть змоги почати свій шлях. Вас мільйони, мільярди, а ця чорнота суцільна, — князь устав. — Вона непереможна, бо монолітна. Жахлива, як оті хмари, що сунуть зараз із Конотопа, щоб накрити собою ваше останнє чисте небо і ваш останній білий світ, — обіпершись об меч, князь повільно наблизився до Максима, зробив багатозначний жест рукою. — А знаєш, у чому халепа, характернику? Ота тьма, чорнота і темінь — це ми. Ось у чому суть, — замовк на хвильку. — Темрява завжди поглинає світло, бо світло