Абір Мукерджі - Необхідне зло, Абір Мукерджі

Із подивом я почув, як загарчав двигун альфа-ромео, і, кинувшись до протилежного краю даху, ледь устиг розгледіти, як до нього квапиться полковник Арора. Я побіг униз, та коли вискочив із фойє на вулицю, машини вже не було.

Я повернувся до готелю і підійшов до конторки. Адміністратор не підводив голову від книги. Я вибив її в нього з рук, схопив за сорочку і витяг на конторку.

— Що було в записці, яку ви передали полковнику Арорі? — запитав я.

Очі в бідолахи забігали, як у загнаної в кут ящірки. Маю я тут юрисдикцію чи ні, але приємно бачити, що ще можу нагнати страху.

— Нічого, сагибе! — заскиглив він.

Я відчував на обличчі його кисле дихання.

— Тобто як нічого?

— Коли ви увійшли, полковник сагиб наказав мені зачекати п’ять хвилин, а тоді піднятися на дах і передати йому папірець.

Я відпустив сорочку, і чолов’яга гепнувся на стілець. Вилаяв себе за дурість. Не Здавайся ж попереджав мене не довіряти полковнику, але я не послухав, і ось результат. Я застряг тут, у «Бомоні», а Арора тим часом... Навіть гадки не маю, що він робить.

Я подумав, що можу зробити. Можу реквізувати якийсь транспорт і повернутися до палацу, а можу побігати вулицями, розшукуючи Арору. Жоден із цих варіантів особливих результатів не дасть. Лишається третя можливість.

— Бар відчинений? — запитав я.

— Так, сер,— пробелькотів збентежений адміністратор і махнув однією рукою: — Он ті двері.

Я пішов було туди, але зупинився і поглянув на годинник. Пізно, але втрачати нема чого. Я повернувся до конторки.

— Будь ласка, передайте повідомлення міс Пемберлі з п’ятнадцятого номера. Скажіть, капітан Віндгем вибачається, що турбує її так пізно, але він у барі, і якщо вона вільна, просить скласти йому компанію.

— Так, сагибе,— кивнув він і нашкрябав слова на папірці.

У барі нікого не було, крім європейця в костюмі, що схилився над своїм келихом у кутку. Я сів за столик біля вікна і замовив шотландський віскі. Увійшла міс Пемберлі в білій блузі та чорній спідниці, волосся розсипалося по плечах. Я підвівся.

— Здивована бачити вас тут, капітане.

— Міс Пемберлі,— сказав я,— вибачте, що турбую в такий пізній час, але я був неподалік і маю ще кілька запитань до вас...

Я замовк.

— Вам пощастило, що застали мене,— сказала жінка.— Я прощалася. Завтра їду.

— Чи можу запропонувати щось випити?

— Тонік.

Я зробив знак бармену і замовив їй тонік, а собі ще одну порцію віскі.

— Як просувається розслідування? — поцікавилася вона.

— Відчувається певний прогрес.

Бармен приніс напої.

— Отже, ви хотіли мене про щось запитати?

— Якої ви думки про дивана?

— Містера Даве? — Вона трішки ковтнула тоніку.— Навіть не знаю, що про нього і сказати. Адгіру він не дуже подобався.

— Гадаєте, Адгір замінив би його, коли став би магараджею?

— Він казав про це кілька разів, але я й гадки не маю, ким він би його замінив.— Раптом вона виструнчилася.— Ви ж не вважаєте, що він причетний до вбивства Адгіра?

— Мушу розглянути всі варіанти,— відповів я.

Вона з недовірою похитала головою.

— Ми з вами обоє знаємо, що винний його брат Пуніт.— У голосі її забриніли нотки роздратування.— Замість того щоб розглядати всі варіанти, капітане, вам варто було б приділити час на пошуки доказів його провини.

— Запевняю вас, міс Пемберлі, я б залюбки це зробив, та якщо не розгляну всіх варіантів, то проявлю непошану до Адгіра.

Вона зробила ще один ковток, подивилась у вікно, у темряву.

— Вибачте,— сказала жінка.— Просто...

— Усе гаразд, міс Пемберлі. Я розумію ваше розчарування, але обіцяю: винного в убивстві Адгіра я обов’язково знайду.

Але, вимовивши ці слова, я зрозумів, що це, імовірніше, надії, ніж переконання: і її втішає, і моє сумління заспокоює. Справа ж, схоже, вийшла з-під контролю. Не встигла вона нічого відповісти, як нічну тишу розірвало стакато криків і дзенькіт розбитого скла. Я визирнув у вікно. Вулицею бігли чоловіки. Хтось тримав смолоскипи, інші — примітивну зброю.

— Що відбувається? — розхвилювалася міс Пемберлі.

Підбігло ще кілька чоловіків, і я пригадав інший натовп, який збирався однієї глупої ночі на вулицях іншого міста. То було у Вапінгу[28], 1914 року, і народ збирався громити крамницю, бо вважав її власників німцями. У певному сенсі Східна Індія не дуже відрізнялася від східного Лондона. Я поставив бокал і підвівся.

— Гадаю, вам краще повернутися до свого номера,— сказав я.— І замкніть двері.

— А ви куди? — сполошилася жінка.

Я кивнув на вікно.

— Туди.

Я біг вулицями й алеями, які прокидалися від сну. У будинках спалахували вогні, двері відчинялися, і звідти виходили люди — одні подивитися, інші, як і я, кудись бігли. Із вуст до вуст передавалися новини про заколот. Скільки з цих чоловіків знали, що відбувається насправді? Підозрюю, що дуже мало. Вони одразу пірнали у вир: хотіли стати частиною чогось захопливого, відчути радість і свободу, які охоплюють тебе в натовпі.

На відстані, десь за будинками, щось світилося. Поруч із мішками з піском, обплетеними колючим дротом, горів автомобіль, що налетів на телеграфний стовп і перетворився на груддя металу. Я добіг до понівеченої машини. Вікна затемнені, відірвані дверцята відлетіли у бруд. Горло зашкрябав сморід горілої гуми й обвугленої плоті.

Пурда-автомобіль.

Водій загинув: розбив голову об кермо. Під ногами захрустіло скло з вікон заднього відсіку. Занавіски зірвані, шкіряне сидіння заляпане кров’ю, ручка дверцят також у кривавих плямах. Краплі крові були й на землі, вели геть від автомобіля — когось відтягували.

Я пробрався вперед і зупинився, похоловши від жаху, коли побачив, що відбувається у світлі дюжини смолоскипів.

Двох чоловіків зі спотвореними та вкритими кров’ю обличчями, із руками за спиною, штовхали до невеличкого відкритого майданчика біля дороги. Там уже стояли два дерев’яні пеньки.

Чоловіків я миттєво впізнав. Один — наш в’язень, голова його так і бовталася. Інший — незважаючи на кров і синці, важко було сплутати цю високу, худорляву людину з кимось іншим — Саїд Алі, голова жіночої половини.

А тоді я побачив Арору. Він стояв поряд із червоною альфа-ромео, обличчя його було темнішим за грозову хмару. Він гаркнув, і солдати змусили двох