Єфремова Анастасія - Всупереч здоровому глузду, Єфремова Анастасія

***Нелі***

Звісно Льоша підклав мені свиню невідомих до цього часу масштабів. Враховуючи все, що я знаю про її матір, то розмова  нас явно не зав'яжеться.

Не хочу та все ж таки стукаю в двері у надії, що хтось відкриє. Нехай цим щось буде Ліза! Я її заберу та закінчу нарешті весь цей кордебалет. Треба йти на пенсію, не витримую я такої напруги.

Двері відчиняються й це явно її мати.

- Добрий день, мене звати Нелія.

- Я нічого купувати не буду!

- Це й добре, бо я прийшла не продавати

- А що вам треба?

- Я колишня колега вашої доньки. Перекладала стіл й знайшла її речі. Хотіла дізнатись її номер, аби відправити їх Лізі.

- Я не дам вам номер доньки – з незадоволеною пикою видає з себе ця жіночка

- Ну може хоча б підкажете відділення пошти?

- Ви можете викинути все, що знайшли – нє, ну ти якась не говорюча падла!

- Ви розумієте, серед речей до прикладу є фонендоскоп, який явно може їй знадобитись в майбутньому.

- Викидайте, Ліза більше не працює лікарем. Вона обрала ремесло служанки лікаря стоматолога. Тазик для слини тримати напевно приємніше, ніж фонендоскоп. – Ля, яка ти тупа…

- Та ви що! – з викатаними очима кажу її матері

- Я також під враженням від неї! Всі ці роки…

- Боже, стільки років й задарма! А скільки ви втратили часу, працюючи над дитиною й виховуючи її, аби вона стала такою чудовою, гідною лише кращого дівчинкою! – чи бридко мені? Максимально!

- Нагадайте як вас звати?

- Можна просто – Нелі.

- Дуже приємно, я – Оля. Нелі, а заходьте, чаю вип'ємо. – схвально киваю головою, аби тільки по швидше опинитись в її квартирі й вивідати присутність там Лізи.

 До мого розчарування, Лізкою там навіть й не пахне. Я ж казала, даремно витрачаю час й дурепу з себе роблю.

- Нелі, ви будете чорний чи зеленій чай?

- Зелений, Олю. Дякую. Так що ж, виходить Ліза вирішила піти з медицини назавжди?

- Так, ви лише уявіть це! – каже Лізина мати замахуючись чайною ложкою догори  - А я ж все зробила заради неї. Ви зараз звісно не повірите, але я навіть вступила в змову з його дружиною. Все заради Лізи і її щастя!

- З Марією?

- Так, вона сказала мені, що Льоша обманює Лізу й показала його повідомлення! Маша, сказала, що скоро їде з міста, але хоче допомогти й відкрити очі моїй доні.

- То ви спланували від’їзд Лізи?

- Не лише, я в першу чергу подзвонила другу її дитинства, у котрого вона зараз й живе. Хлопець чудовий, перспективний! Дуже гарна сім’я. Моя Єлизавета ніколи жалю з ним не буде знати! А як він її любить! Та про таке кохання книжки писати можна! – натхненно розповідає Оля – То що скажете Неля, хіба я не найкраща мати, котру вона тільки могла мати?

- Ну, ви мати котра народила й, так би мовити, в намаганнях все покращити та зробити на свій смак, зруйнували своїй же доньці життя.

- Нелі – каже мотаючи головою мати Лізи й випучивши очі, запитує вона – що ви таке говорите?

- Ваша Ліза чудова дівчина, а мій Льоша гідний її на всі сто відсотків. Так, не дивуйтесь, він мій, так би мовити, син. Ви були б найкращою матір’ю, аби хоча б трішки цікавились її бажаннями.

- Пішла геть! – кричить не своїм голосом Ольга й вказує рукою на двері.

- Зараз я піду, з вами не так приємно, як вам здається – з посмішкою відповідаю я та йду на вихід – Та знаєте, чого ви не врахували? Ваша донька ніколи не любила Євгена, а він своєю чергою сходив з розуму від неї й настільки сильно, що ледве не зґвалтував. Але хлопчик то хороший, перспективний – кажу й зачиняю за собою двері.

***Олексій***

Протягом останніх двох тижнів паралельно з роботою та заняттями з донькою, активно шукаю Лізу. Попрохав вже й Рому, аби дав наводку для своїх людей. Та поки єдине що є – це тиша. Задушлива тиша, що проїдає мій мозок. Вирішив як тільки знайду її, то зроблю пропозицію, вже й каблучку купив.  

*дзвінок

- Що тобі треба?

- Все просто Льошичка, я бажаю половину твого майна й побачити свою дитину!

- Й коли ти збираєшся приїхати в гості?

- Думаю на наступному тижні. Я приїду з адвокатом, то ж ми проговоримо ще й, так би мовити, робочі питання!

- Попередь мене за день – кажу я й кладу слухавку. Звісно Маша не буде дзвонити, а якщо так, то я можу й не впускати її в дім.

*дзвінок

Вона вирішила мене з розуму звести?

- Слухаю!

- Добрий день – відповідає незнайомий чоловічий голос – Рома сказав дзвонити по цьому номеру, якщо ми дівчину побачимо.

- Де ви її бачите? – запитую, а у самого аж ноги й руки ходуном ходять

- Ну в лікарні. В п’ятій.

- Я виїжджаю, тримайте мене в курсі, якщо вона кудись піде!

- Домовились. Скажіть, будь ласка, Ромі, що Кабан знайшов її, добре?

- Добре, дякую... Кабане.

 Їду до Лізи. Я знаю де вона! Я впевнений, що вона на місці! Й що найважливіше, каблучка зі мною.

Забігаю до лікарні й набираю чоловіка

- На якому поверсі?

- Третій, кабінет 307, але вона зараз в ньому.

- Дякую.

Підходжу до кабінету й хвилин з двадцять очікую. Весь час нервую, бо ніхто не виходить. Аж тут відчиняються двері й на мене кліпаючи дивиться моя кохана жінка.

- Що ти тут робиш?

- Я приїхав за тобою.

- Але звідки ти дізнався?

- Та якась худоба навела

- Не дуже смішно, Льош.

- Ліз, ти вже вільна?

- Так

- Пішли до машини? Там й поговоримо!

- Я вагітна

В голові відбувається перезагрузка. Ми не застосовували захист в той останній раз.

- Будемо народжувати

- Ти мене не кинеш?

- Я з каблучкою в кишені прийшов зробити тобі пропозицію, то ж навряд чи

- Так, я буду твоєю дружиною!

- Лише через вагітність?

- Ні, бо я кохаю тебе, шматочок ти  гівна. Що, Нелі все розповіла?

- Так