Аріна Вільде - Мій супер сусід, Аріна Вільде

Ліна не пручається, мовчки йде за ним, я ж розгублено дивлюся їм услід, погоджуючись, що цей Тимур і справді  нічого так. Сама б на нього легко запала. Спостерігаю, як вони сідають у машину, оглядаюся довкола і таки йду туди, куди й збиралася спочатку - на пару з менеджменту.

Кидаю погляд у бік фонтану і натикаюсь на незнайомця. Він дивиться прямо на мене, але, помітивши, що спалився, швидко повертається у бік студентів, які стоять поряд із ним, і дістає з кишені телефон. Ну, точно за мною ходить!

Вирішую закінчити цей маскарад: скільки можна, зрештою? Майже біжу в бік хлопця, помічаючи, що він знову дивиться на мене і очі його розширюються при моєму наближенні.

- Слухай, годі ходити за мною. Не бути тобі шпигуном, я викрила тебе ще у торговому центрі. - схрещую руки на грудях і уважно вивчаю його поглядом, дивуючись своєї сміливості.

- Не розумію про що ти. Я взагалі вчуся тут, - трохи розгублено каже він.

- О, правда? І на якому факультеті?

Хлопець мовчить, відводячи від мене погляд, засовує руки в кишені, при цьому краї спортивної кофти трохи задираються і я помічаю кобуру для пістолета. Серце від страху пропускає удар.Якого біса? Може, здалося? Але ні, у нього реально при собі зброя.

- Ем-м, вибач, напевно, я обізналася. - Повільно відступаю назад і, не оглядаючись, мчу до входу в будівлю. Господи, а що, коли це якийсь псих? Що, якщо він зараз зайде до якоїсь аудиторії та всіх розстріляє? Таке в новинах  показують.

У вухах гуде від страху, серце вибиває шалений ритм, і я на автоматі вриваюся в аудиторію, забувши про те, що запізнилася і мені варто було б вибачитися перед викладачем.

– Вороніна! - Денис Петрович не на жарт злий, він і так не славиться поблажливістю до прогульників, а тут я зі своєю «невихованістю».

- Вибачте, у мене ... я ... мене тільки що трохи машина не збила. Вибачте, я ще не відійшла, - лепечу перше, що спало на думку, і влаштовуюся за останньою партою, намагаючись вирішити, чи слід звернутися до охорони університету чи ні.

На мій стіл лягає лист із завданням, але я не бачу жодної літери. Перед очима фантики від цукерок, ваза, валіза, хлопець із камерою... хлопець із біноклем...

Чорт, я не встигла роздивитися того збоченця на дереві, але візуально він схожий на фотографа з пістолетом.

А ще це дивне почуття чужого погляду, яке не один день переслідує мене... Бр-р-р. По шкірі пройшов холодок від дивного збігу обставин і через те, що, можливо, я комусь знадобилася.

Аферистам? Серійний маніяк? Психопату? Господи, та я справжній параноїк.

Примушую себе заспокоїтися та зосередитися на контрольній. Зрештою, все це може бути просто збігом.

Відчуваю, як у кишені дзижчить телефон, сповіщаючи про вхідне повідомлення. Дивлюся на екран, сподіваючись, що це Влад, але це лише Діма.

"Привіт. Я приїду післязавтра, заберу тебе на кілька днів. Це важливо".

«Навіщо?»

«Це не телефонна розмова. У тебе все гаразд?"

Завмираю на цьому питанні. Чи все в мене гаразд? Здається так. Крім того, що я почуваюся героїнею трилера.

« Слухай, пам'ятаєш, ти питав, чи я не помітила чогось дивного?»

Не знаю, навіщо пишу це Дімі. Можливо, тому що підсвідомо таки тягнуся до нього. Як би я його ненавиділа, як би погано не ставилася, а все ж таки він мій батько, а всі діти шукають захист за міцними спинами батьків.

"Щось трапилося?"

"Ні. Просто... Не подумай, що в мене бурхлива фантазія або що я збожеволіла, але мені здається, що за мною стежать».

Я чекала, що він надішле мені якісь стікери, начебто кота, що сміється, накаже перестати дивитись страшилки, бо мені просто привиділося, але Діма не робить цього. Він мовчить. Хвилин п'ять. А потім від нього надходить повідомлення, яке змушує мене напружитися."Можеш зараз говорити або на ти парах?"
***
- Алло, - набираю Діму, спустившись сходами до зачинених дверей, що ведуть у підвал. Тут зазвичай нікого не буває, і можна не побоюватися, що нас підслухають.

- Кіра? Все добре? Ти зараз де? - Він був стривожений не на жарт.

- В університеті. - Не знаю, як перейти до найголовнішого, тож чекаю, коли Діма сам запитає про мою параною.

- То що в тебе сталося? Чому ти вирішила, що за тобою стежать? - По голосу чую, що він намагається говорити бадьоро, сховати своє хвилювання, і це ще більше насторожує.

- Кілька разів я бачила одного й того самого хлопця. Спочатку подумала, що збіг або він не знає, як познайомитися зі мною, але сьогодні... Сьогодні я підійшла до нього і помітила... пістолет.

- Він щось казав тобі?

- Ні, він, здається, розгубився через мою дурну ініціативу. А ще вранці я прокинулася і помітила щось дивне. Тільки не смійся, гаразд? Кілька фантиків від цукерок - адже ти пам'ятаєш, що я з дитинства не можу терпіти м'ятні цукерки? - нервово тараторю у трубку.

- Звичайно, пам'ятаю, - усміхається він, - бабуся постійно сувала їх тобі, а ти боялася образити її своєю відмовою і ховала під подушкою.