Аріна Вільде - Мій супер сусід, Аріна Вільде

Глава 32. Кіра

Я прокинулася одна. Ну, не зовсім одна. Там, де, мабуть, уночі спав Влад, сидів величезний плюшевий ведмідь, і на моєму обличчі від спогадів про вчорашнє побачення розтяглася щаслива посмішка. Я схопила ведмедика і стиснула його в обіймах.

Невже це все відбувається зі мною? Це було найромантичніше побачення в моєму житті, а Влад найкращий чоловік у світі!

Це кохання! Справжнє кохання!

Заплющую очі і мрію, як сьогодні ми прокинулися б разом. Йому не треба поспішати на роботу - адже він залишив мене одну, тому що на роботу пішов, правда? - і ми весь ранок ніжимось в обіймах один одного, цілуємось і неквапливо кохаємося.

Згадую все те, що вчора виробляла разом з ним, і червонію. Ще жодному чоловікові я не дозволяла так багато, і від думки про те, як добре мені було, паморочиться в голові.

Відкидаю убік ведмедя і втикаюся носом у подушку, намагаючись вловити нотки знайомого аромату. Ще кілька хвилин лежу з блаженною посмішкою на обличчі, дивлячись у стелю, а потім згадую про контрольну з менеджменту, підриваюся з ліжка і несуся у ванну кімнату.

П'ять хвилин на душ, десять на збори, і в голові жодної думки про навчання, тільки Влад. Дивлюся на себе в дзеркало, на опухлі червоні губи, на кілька багряних засосів на шиї - знову мене помітив, - зітхаю, прикриваючи шию волоссям, хапаю сумочку і завмираю...

На полиці кілька фантиків від цукерок. Від тих самих, які я ненавиджу. М'ятні з хрестиком на обгортці, такі сильні, що від них можна померти. І вони ніяк не могли б з'явитися у моїй квартирі.

Перша думка: Влад залишив .Але якийсь тоненький голосочок у голові шепоче, що тут щось інше. Помічаю, що і ваза, яка зазвичай стоїть біля дверей і яку я використовую для зберігання парасольок, тому що квіти у мене в квартирі з'являються вкрай рідко, трохи зрушена вбік.

Картина на стіні висить криво, з шафи виглядає моє пальто, а один з ящиків відкритий.

Кидаю сумку на підлогу, повільно розвертаюсь і йду до спальні. Обводжу кімнату поглядом, боячись, що до мене встигли залізти злодії.

Перевіряю, чи на місці гроші - у шафі, в одній із коробок з-під туфель. Перевіряю, чи на місці золоті прикраси – у скриньці на туалетному столику. Все на місці. Вирішаю, що це все ж таки параноя - швидше за все, може Влад трохи погосподарював у квартирі, - як краєм ока помічаю відкриту дорожню валізу, що виглядає з-за крісла.

Тремтячими руками смикаю блискавку і розумію, що хтось копався в моїх речах. Влад? Він єдиний, хто був у мене, не рахуючи матері, звичайно, але ось вона вже точно не стала б влаштовувати обшук.
Вирішую, що просто передивилась детективних серіалів, плюс я завжди була боягузкою - купа замків прямий цьому доказ.

Про всяк випадок зачиняю двері на балкон, вікна і поспішаю на зупинку, бо залишається зовсім мало часу, щоб дістатися університету.

На сходовому майданчику з сумом дивлюся у бік сусідньої квартири. Найбільше мені зараз хочеться опинитися поряд із Владом. У голові наполегливо б'ється думка натиснути на дзвінок і накинутися на чоловіка просто з порога.

Хочеться поцілунків, хочеться пристрасті, ніжності, хочеться знову почути його шепотіння на вушко. Навшпиньки підходжу ближче до дверей, припадаю до них вухом, намагаючись вловити якісь звуки, але у відповідь тиша. Декілька хвилин не можу вирішити, чи варто спробувати щастя зараз або дочекатися вечора, зітхаю і швидким кроком мчу до ліфта.

***
Мене знову переслідує це дивне почуття, що за мною хтось стежить. Озираюся на всі боки, але нічого підозрілого не помічаю. Все як завжди. Двірник, садівник, купки студентів... Вова, який, на щастя, не дивиться в мій бік, викладачі та... хлопець із фотоапаратом? Знову?

- Привіт, подруго, куди вчора пропала? - усміхається Лінка, чатуючи мене на ганку біля входу. - Щось у тебе вигляд не надто щасливий.

- Так ні все нормально. - Не відводжу погляду від цього «фотографа», який, якщо придивитися, навіть кришку з об'єктива не зняв, але посилено вдає, що фотографує птахів біля фонтану.

- Мене, до речі, відраховують, - надто райдужним голосом для людини, яку виставляють з університету, каже подруга.

- Що? - Забуваю і про Влада, і про шпигуна з камерою. Не відриваючись, дивлюся на Ліну і помічаю, що її гарний настрій напускний. Вона часто-часто кліпає віями, намагаючись стримати сльози, зіниці бігають з боку в бік, а пальці нервово смикають ручки сумки. - У тебе ж захист диплома за три тижні.

- Все, не буде ніякого захисту, - здавлено каже вона, і ми відходимо убік, подалі від цікавих очей. - Хтось відправив ректору відео, де ми з Тимуром... де... ми цілуємось прямо у викладацькій. І не тільки цілуємось... Тимур уже написав заяву про звільнення, мене ж відраховують... Ось такі справи.

- Хіба це злочин - роман між викладачем та студенткою? Привід для відрахування? - обурююся і тягну її за собою у бік курилки за будівлею університету, заспокоюючи і намагаючись дізнатися більше про те, що сталося.Останнім часом ми з Ліною зовсім віддалилися один від одного, і я почуваюся винною, що перестала цікавитись життям подруги.

Ми не встигаємо зробити і кількох кроків, як до нас підходить той самий Тимур – Тимур Олександрович, якщо бути точною, – обводить подругу важким поглядом і, не кажучи ні слова, хапає її за руку і тягне за собою у бік стоянки для співробітників університету. .

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍