Маргарет Етвуд - Заповіти

Дружини плели інтриги проти інших Дружин; Марфи підслуховували, збирали інформацію, а тоді продавали її. Траплялися загадкові харчові отруєння, немовлята переходили від Дружини до Дружини на підставі скандальних, але безпідставних чуток. Дружину вішали за подружню зраду, якої не було, бо Командор хотів мати іншу, молодшу Дружину. Громадські суди, що мали на меті винищення зрадників та очищення лідерів, перетворилися на парад лжесвідчень, добутих тортурами.

Фальшиві свідчення не були чимось винятковим, це було звично. Під зовнішнім покривом доброчесності й чистоти Гілеад гнив.

Після теки про Полу найбільше мене зацікавило досьє на Командора Джадда. Воно було товсте, містило, окрім різних проступків, свідчення стосовно доль його попередніх Дружин, із якими він був одружений до наших коротких заручин.

Він позбувся їх усіх. Першу зіштовхнули зі сходів — вона зламала шию. Було сказано, що вона перечепилася й упала. З інших тек я знала, що такі речі нескладно виставити як нещасливі випадки. Дві інші дружини померли під час або ж невдовзі після пологів; немовлята виявилися Не-дітьми, але смерті цих Дружин передбачали навмисно спричинене зараження крові або шок. В одному випадку Командор Джадд не дав дозволу на операцію, коли Не-дитя з двома головами застрягло в пологових шляхах жінки. Він «побожно» заявив, що тут нічого не можна вдіяти, бо серце плода ще б’ється.

Четверта Дружина мала за хобі малювання квітів — зайнятися цим запропонував Командор Джадд і сам узявся дбайливо купувати їй фарби. Згодом у неї розвинулися симптоми, що свідчили про отруєння кадмієм. У досьє було зазначено, що кадмій — відома своєю канцерогенністю речовина, тож із часом четверта Дружина Командора стала жертвою раку шлунку.

Скидалося на те, що я заледве уникла смертного вироку. І в цьому мені допомогли. Того вечора я молилася із вдячністю: попри всі сумніви, я продовжувала молитися. Я сказала: «Дякую. Допоможи мені в моїй зневірі». І додала: «І допоможи Шунаміт, бо їй, безперечно, знадобиться допомога».

Коли я тільки почала читати ці документи, вони викликали в мене жах і нудоту. Чи хтось намагався мене засмутити? Чи це була частина моєї освіти? Може, так гартують мій розум? Чи готують мене до того, що я надалі робитиму як Тітка?

Я дізнавалася, що Тітки займалися саме цим. Вони записували. Вони чекали. Використовували інформацію заради цілей, відомих лише їм. Їхньою зброєю були могутні, але брудні таємниці, як і говорили Марфи. Таємниці, брехня, облуда, хитрощі — одначе таємниці, брехня, облуда й хитрощі інших були не менш грізною зброєю, аніж їхні власні.

Якби я залишилася в Ардуа-холі, здійснила місіонерську роботу Перлової Діви й повернулася повноправною Тіткою, саме такою я й стала б. Усі таємниці, які я тепер знала, і, поза сумнівом, багато інших секретів стали б моїми, щоб я розпоряджалася ними, як сама вирішу. Стільки влади… Стільки можливостей мовчки судити нечестивців і карати так, щоб вони нічого не могли з тим вдіяти. Стільки помсти…

Як я вже говорила, в минулому я шкодувала про свою мстивість. Шкодувала, однак не викорінила її.

І я збрехала б, якби сказала, що ця влада не спокушала мене.

ХІХ. Кабінет

Рукопис з Ардуа-холу

52

Учора, читачко моя, я мала неприємну зустріч. Я крадькома тікала від усього у порожнечі бібліотеки за допомогою ручки та синього чорнила, відчинивши для провітрювання двері, коли у мій приватний сховок просунула голову Тітка Відала. Я не сполохалася — у мене нерви полімерні, як у тих пластинованих трупів, — але кахикнула (нервовий рефлекс) і насунула закриту «Apologia Pro Vita Sua» на папірець, на якому писала.

— О, Тітко Лідіє, — мовила Тітка Відала. — Сподіваюся, ви не застудилися. Може, вам варто прилягти?

«Вічного сну — ось чого ти мені бажаєш», — подумала я.

— Просто алергія, — відповіла я. — О цій порі року багато хто її має.

Вона не заперечила, адже сама неабияк потерпала від цього.

— Вибачте за вторгнення, — нещиро пробурмотіла Відала й перевела погляд на заголовок книжки кардинала Ньюмена. — Бачу, ви все досліджуєте. Такий видатний був єретик…

— Ворогів краще знати, — відказала я. — Чим можу прислужитися?

— Я хотіла б обговорити дещо дуже важливе. Чи можу я пригостити вас горнятком теплого молока у кав’ярні Шлефлі? — спитала вона.

— Це дуже мило, — відповіла я.

Поставила кардинала Ньюмена на полицю, розвернувшись до неї спиною, аби вкласти у книжку списаний синім чорнилом папірець.

Невдовзі ми вже сиділи за столиком у кав’ярні, я — з теплим молоком, Тітка Відала — з м’ятним чаєм.

— У Церемонії Подяки Перлових Дів було щось дивне… — почала вона.

— Що саме? Як на мене, все пройшло, як завжди.

— Ця новенька, Джейд. Вона мене не переконала, — мовила Тітка Відала. — Вигляд мала неправдоподібний.

— Усі вони спочатку такі на вигляд, — заперечила я. — Але всі вони прагнуть безпечної гавані, захисту від бідності, експлуатації, від згуб так званого сучасного життя. Вони прагнуть стабільності, порядку, чітких правил. Вона скоро звикне.

— Тітка Беатріс розповіла мені про те сміховинне татуювання в неї на руці. Гадаю, вам вона теж про це говорила. Серйозно? Бог і любов! Наче ми могли б захопитися такою грубою спробою здобути нашу прихильність! І така єресь! Відгонить спробою обману. Як нам знати, що вона не з «Мейдей»?

— Ми раніше безпомильно вирізняли таких людей, — мовила я. — Стосовно спотворення тіла можу сказати, що канадська молодь — язичники, вони вкривають себе різними варварськими символами. Впевнена, це свідчить про щирі наміри. Принаймні це не бабка, або череп, або ще щось таке. Але ми за нею наглянемо.

— Треба звести це татуювання. Це блюзнірство. Слово «Бог» святе, йому не місце на руці.

— Зараз зведення буде надто болісним. Це може трохи зачекати. Ми ж не хочемо лякати нашу юну Претендентку.

— Якщо вона щира, в чому я дуже сумніваюся. Це виверт, типовий для «Мейдей». Гадаю, її треба допитати.

Тобто щоб вона сама її допитала. Надто вже її тішать ці допити…

— Тихіше їдеш — далі будеш, — мовила я. — Мені більше до вподоби обережніші методи.

— На самому початку було не так, — зауважила Відала. — Ви виступали за базові кольори і були не проти пролиття дещиці крові.

Вона чхнула. Я подумала: може, варто щось зробити із пліснявою в цій кав’ярні? А може, й ні.

Було доволі пізно, тож я зателефонувала до домашнього кабінету Командора Джадда, просячи про термінову зустріч, і дістала згоду. Наказала водієві зачекати на вулиці.

Двері відчинила Джаддова Дружина Шунаміт. Вигляд у неї був доволі кепський: худа, бліда, запалі очі. Як на Дружину Джадда