Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

його назад. А хвильки над входом безгучно плюскали, і гойдалися на їхній нестійкій поверхні човники літер.

Він хотів запам’ятовувати назви вулиць, якими йде, одначе їх виявилося більше, ніж здужав би. Запам’яталися тільки перша і друга — Довга й Глибока. Шахтарська вже ні. Можливо, якби на Шахтарській були шахти і шахтарі, він би запам’ятав і її, але на ній було все та саме, що на Довгій і Глибокій. Й усі інші не запам’яталися — ні вулиці, ні послідовність, в якій їх проминав: Глибока за Довгою, а Шахтарська за Глибокою.

Поклав не чинити над собою насильства, проти якого виступав, як і проти всіх інших видів наруги. Зрештою, вулиці для того, щоб ними ходити — надмірне зосереджування на назвах могло відтіснити готель, який не мав назви, лише табличку праворуч-ліворуч від парадного входу. Пам’ять не безмежна, і всього, хоч ти скач, не ввібгаєш. Він — не довідник і не мапа з нанесеними вулицями, будинками та деревами, з великими і малими кольоровими автобусами, що транспортують пасажирів. Зі світлофорами і світлом, яке перемикається. І ним, який збився зі шляху.

Нарешті, він вийшов на пряму. Вулиця не називалася Прямою, як Глибока Глибокою, а Довга Довгою, та й не вона одна. Чимось, однак, вона видалася йому прямішою за інші. Щось у ній таке було, що робило її прямою, а раз пряма, не було потреби з неї звертати.

Він ішов нею і йшов. Дійшовши до вітрини і впершись у затемнене скло з мерехтливим неоновим колесом, в якому з’являлися та зникали літери GAME, відсахнувся — надто великими, сліпучими і мерехкими були. Літер виявилося багато, вони зникали і виринали — там, де щойно світилося GAME, випірнало LIFE, після нього IS, потім одне велике A, відтак знову GAME. Над входом стояло ГРАЛЬНІ АВТОМАТИ.

Він ніколи не грав. У дитинстві ганяв у футбол, та й то рідко. Батьки застерігали його від азартних ігор, кидаючи докірливі погляди на Іполита. Програвши в шістнадцять років модні штани, Іполит відтоді весь час програвав і коли у тридцять два позбувся двокімнатної квартири, в якій жив зі своєю матір’ю, збагнув, що фортуна як не сприяла йому, так уже і не посприяє.

Вони не могли поставити долю Іполита йому в приклад, мовляв, ось Іполит, який усе програв, і тому, що все програв, опинився тут, ставши твоїм батьком. Його лише застерігали від перспективи програти штани. «Лише» розросталося до велетенських розмірів панічного страху, в якому він уявляв, як із нього скидають все до останнього і відпускають на чотири вітри. Тоді, коли Іполит ще тільки вступав у самостійне життя, гральних закладів не було, різалися підпільно й безжально. Програвши все, що міг програти, включно з домівкою і рідною матір’ю, Іполит зберіг — хай там яке вже воно — життя, а міг і його позбутися.

Щось поривало його зайти всередину й одночасно стримувало, тягло сюди, під цей будинок, це скло, яке — вчувалось йому — випромінювало рештки незбагненно-приємного тепла. Припавши, поклав на нього розчепірені

пальці — так, ніби по той бік ховалася таємниця, до якої колись мав причетність.

Тож це і є те, куди його вели ноги, які раптом нікуди більше не квапилися? Коли зір призвичаївся, за свіжою вивіскою ГРАЛЬНІ АВТОМАТИ йому відкрився інший, наквацяний порохами напис довкола демонтованих попередніх літер, а також продубльований порохами силует кота, від чого всередині защеміло підгорілим тістом з рештками томатного соусу.

Він роззирнувся. Побачивши міст, перейшов на інший бік, до металевого парапету, який тримав тротуар з другого від проїзної частини боку, і поглянув униз.

Він довго не міг ходити. Лежав, повзав, тягнув шию, нагадуючи черепашеня. Здавалося, ось зараз воно нарешті побіжить до моря, якого ніколи не бачило. Ну ж бо, давай, але хоч як заохочували, черепашеня не бігло, поглиблюючи їхній неспокій.

Ставили на ноги, а він падав. Його колінця підкошувалися, як в іграшкової ляльки. В усьому іншому з малюком було все гаразд — жвавий і кумедний, він приносив чимало втіхи.

Їхні думки дедалі частіше зверталися до перспектив, що відкриваються перед дитиною, яка не ходить. Сахаючись вимовляти слово «каліка», снували плани, які підходили для дитини з химерною особливістю — здатністю пересуватися лише навкарачки. Вони піклуватимуться про нього — зараз і потім, у снагу своїх сил і життя, й усі наступні батьки робитимуть те саме, скільки їх не з’являлося б, доки настане пора, коли йому доведеться потурбуватися про себе самому. Гірше найгіршої лайки боялися вимовити слово жебрак.

З батьківського розпачу народився міф про його геніальність, за який вони вхопилися, мов за рятівну соломинку. Що виразнішою поставала перспектива жебрацького існування, то фанатичніше вони переконували себе в його винятковості, роздмухуючи це непослідовними знаннями про визначних людей, які всі були якщо не пришелепкуватими, то зизоокими, що лише підтверджувало їх обраність. Навіть Леся, якій материнський інстинкт підказував, що найкраще для такого сина, як він (і для будь-якої дитини), — пересічність, звичайність, яка ґарантує затишок і підставовий добробут, віддалася цій гріховній суґестії.

Прийшовши одного дня додому першим і напідпитку (Леся спала), Іполит став свідком такого неймовірного преображення, яким лише може бути справжнє диво: малюк стояв, тримаючись за опору столу, і всміхався до нього. Іполит механічно перехрестився, одначе коли малюк відпустив опору і пішов, простягуючи йому назустріч рученята й белькочучи «Тятя!», Іполит зрозумів, що сп’янів гірше, ніж думав. Галюцинація не зникла, одначе, й по тому, як Іполит виспався.

Малюк пересувався дедалі впевненіше. З Іполита під-жартовували, проте він був свято переконаний у силі свого чудодійного сп’яніння. Поступово віра в геніальність притупилася, остаточно так до решти ніколи й не вивітрившись. Ні власні батьківські спостереження, ні скромно-пересічні шкільні успіхи — ніщо не здатне було її знищити.

Під час прогулянок, на які його водили усі гамузом, його допитливому поглядові відкривались будинки. Він показував пальцем, батьки кивали, він питав, що там, за вікнами, на що батьки відповідали — люди, а він не йняв віри. «І в тому вікні нагорі теж?» — «Теж». — «Вони не бояться впасти?» — «Ні». — «А як вони туди потрапляють?» — «Сходами». Батьки розповідали йому про брами, в яких сходи ведуть з поверху на поверх. «За руку?» — «За перила». Не вгавав, так кортіло йому там побувати, доки одного дня вони погодилися.

Він сказав «Он той», і вони подалися в дев’ятиповерховий будинок, який був найвищим і зацікавив його найдужче. Пофарбовані металеві труби підпирали дашок над ґанком. «Ось