Дженні Тінхвей Джан - Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан

тепер, коли все це знаю. Як мадам вона могла зробити значно більше. Що ж вона планувала?

— Ти знаєш, — каже Лінь Дайю. — Завжди знала. Просто тобі було надто боляче це усвідомлювати. Я не звинувачую тебе, бо відчувала те саме.

Так, я знала. Сваллов, яка завжди намагалася захистити нас від найгірших чоловіків; яка впускала їхні тіла у своє, щоб цього не доводилося робити нам. Вона хотіла б лишитися й отримати владу мадам, щоб знищити бордель зсередини. Замість утікати від своєї долі, як я, вона вирішила зустрітися з нею.

— Але вона не стала мадам, — нагадує мені Лінь Дайю. — Чому?

Вона мала слушність. Щось змусило мадам Лі відвернутися від Сваллов. Що сталося?

— Пташка у дзьобі квітку тримає, — декламує рядок Лінь Дайю. — Більше вона не заспіває.

* * *

Вочевидь, за мою свободу Сваллов заплатила власною. Своєю втечею тієї ночі я заодно підтвердила її причетність — що вона справді знала про мої плани. Усі ті дні, що я довіряла їй свої секрети, коли ми працювали у пральні, усі ті легкі усмішки та теплі переглядування — хіба мадам Лі могла не помітити нашої дружби в місці, де дружбі не вижити? Сваллов, яка з іншими могла максимум перекинутися кількома словами. Вона довірилася мені, а я передала її прямісінько в руки мадам Лі. Між моїми намірами та вчинками була прірва. Я завжди буду тією дівчинкою, яка відриває коникам лапки.

Пригадую, як колись двічі писала ім’я Сваллов, гадаючи, наче щоразу робила це правильно. Але в обох випадках помилялася. Хай як я його писала, мені так і не вдалося її зрозуміти. Та ще важливіше те, що я не змогла побачити власних слабкостей.

Чи зможу я колись бути такою ж цілісною? Чи зможу колись назвати себе єдиною? Мені вже місяцями не вдавався жоден путящий ієрогліф. Мабуть, я цього не гідна.

До списку втраченого додаю ще й себе.

22

— Ти обіцяла, — знову нагадує мені Лінь Дайю. — А обіцянка є обіцянкою.

Справді, обіцянка є обіцянкою. Але чим вона відрізняється від тієї, яку дали мені батьки, коли обіцяли завжди бути поруч зі мною? Або від тієї, яку вони дали самі собі, коли заприсяглися робити все можливе, щоб допомогти безсилим? Вони обидві були обіцянками. Обидві важливі. Батьки були хорошими людьми. Вони любили мене. Але мали ще й вище покликання.

Майстер Ван навчав мене, що зовнішня краса має відповідати внутрішній. Що рука має просто підкорятися серцю, яке пізнало мистецтво. Каліграфія — це те саме, що й життя в добрі, красі та правді. Тепер я починаю це усвідомлювати. Я так довго хапалася за маленькі шматочки мудрості, які дав мені майстер Ван, щоб ті проливали світло в моє життя у хвилини пітьми. Проте я ніколи не знала, як ними користуватися, і просто відтворювала ієрогліфи на папері. Батьки, Сваллов, ба навіть Нельсон — усі вони міцно тримали пензлик і крізь нього пропускали у світ правду, пристрасть і цілісність. Ці люди слідували своєму серцю.

Це і є намір. Це і є ідея.

Колись я замислювалася, чи можу пробачити батькам, що вони полишили мене саму. Те саме зі Сваллов. А тепер розумію, що єдина, кого є за що пробачати, це я сама.

— Маю надію, ти теж мені простиш, — звертаюся до Лінь Дайю. Вона примружує очі та стискає мої руки своїми кістлявими пальцями.

— Навіть не думай, — промовляє вона. Я ще ніколи не бачила її такою сердитою. — Якщо ти це зробиш, назад вороття не буде.

— Ми можемо поїхати наступного літа. А зараз людям потрібна допомога. І я знаю, що можу бути корисною.

— Це ж навіть не твій дім, — гарчить вона й підводиться. Ноги босі, кулаки стиснуті. Вона розлючена, аж закипає. — Тут не твоє місто, не твоя країна й не твоя мова. Забула, хто ти? Твій дім — Китай. Родина твоя — Китай. Усе, що ти знаєш, — це Китай. Ти потрапила сюди проти волі. Чого це ти надумала залишитися з цими людьми?

— З нашими людьми, — уточнюю. — Китайці гинуть. Уже загинули. Ким я була б, якби не допомогла?

— Раніше ти цим не переймалася, — викрикує вона. Я не боюся, що її почують. Її ніхто ніколи не чує. — Чому саме зараз? Чому?! Через нього?

Це вона про Нельсона.

— Ні, не через Нельсона. Насправді він дуже мало стосується до цього рішення.

— А мені що робити? — благає вона й починає схлипувати, увіткнувши голову в коліна. Вона дуже хоче додому. Я дивлюся на неї й бачу просто маленьку дівчинку — осиротілу, розгублену, заблудлу посеред великого міста.

Попри всю свою трагічну красу та жалісливе минуле, Лінь Дайю, об’єкт поклоніння, не була ідеальною. Вона скористалася своїм гірким дитинством і жахливою смертю, щоб увійти в історію як дівчина без недоліків, без матері та без коханого. «Бідолашна Лінь Дайю, — повторювали люди й хитали головами. — Горе за горем. Хіба може дитина стільки витримати?».

Але насправді в романі Лінь Дайю не була ангелом. Вона могла бути дріб’язковою та жорстокою. Могла скиглити, верещати й плакати, а ще бути безжалісною та байдужою. Інші персонажі були засліплені її трагедією, так само як і в реальному житті.

Тепер я бачу наскрізь. Лінь Дайю не була головною героїнею; при всій своїй чуттєвості, хворобливості та непереборній пристрасті до юнака, який зрештою одружиться з іншою, вона радше була лиходійкою. Єдина причина її героїзації — надто рання смерть у романі. Цікаво, ким вона стала б, якби не захаркала кров’ю ліжко та не втонула в цій багряній калюжі? Однак це не має значення. На цьому її історія завершилась. Але не моя.

— Лізь назад, — упівголоса муркочу їй. — Повертайся назад у мене й сама зрозумієш.

Раніше мені ніколи не вдавалося торкнутись Лінь Дайю, проте я все одно простягаю свою руку та кладу її на щось схоже на її. Під пальцями не відчуваю плоті. Дивно думати, що колись я ненавиділа її й боялася. Бо тепер відчуваю щось інше. І вона теж. Лінь Дайю перестає плакати й підводить на мене свої оченята, мов маленькі півмісяці.

— Я так добре про тебе дбала, — промовляє вона до мене. Її кашель повертається, він розкочується тілом легкими хвилями. — Нам ніколи не можна розлучатися.