Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

За традицією, вихователі випивали. Тобто не напивалися, як Ящики, а випивали. Відмінність була тонкою й часто малопомітною, хоч їх би образило, якби хто-небудь висловився про це вголос. Ящиків образити було важче. Щоправда, вони іноді теж ображалися. Наприклад, їм не подобалося, коли їх називали Ящиками.

Мало хто в Домі знав, що прізвисько Ящикам придумав Ральф. Малися на увазі не форми й не кретинуватість, як вважали всі, а саме ящики з пляшками. Дати прізвисько кому-небудь у Домі було легко. Уночі пройтися по коридору, вибрати відповідне місце на стіні та, підсвічуючи ліхтариком або наосліп, написати те, що треба, так, щоб напис не дуже впадав у вічі. Усе одно прочитають. Стіни були їхньою газетою, журналом, дорожніми знаками, рекламним бюро, телеграфним центром і картинною галереєю. Це було просто — вставити туди своє слово й чекати, поки воно спрацює. Усе, що діялось потім, від нього не залежало. Прізвисько могли забути й зафарбувати чим завгодно, а могли прийняти й почати ним користуватися. Ральф рідко коли відчував себе таким молодим, як у ночі вилазок з балончиком фарби. Балончик і ліхтарик — більше для цього заняття нічого не було потрібно. Це виявилося наба­гато легше робити, коли він переселився на другий поверх, але тоді ж таки його двічі мало не застали на гарячому, й він перестав вносити свою лепту в прізвиська Дому, побоюючись, що рано чи пізно його викриють. Йому не хотілося підривати їхню довіру до стін, сам він отри­мував звідти багато корисної інформації, треба було тільки не лінуватися читати й розшифровувати ті їхні карлючки. Стіна була його входом у їхнє життя, членським квитком, без якого не можна було б увійти туди навіть покрадьки. Він навчився вихоплювати свіжі написи серед переплетення старих з першого погляду, настільки добре вивчив загальну схему. Не вдивляючись, не вчитуючись — це могли помітити; один неуважний погляд — і він забирав із собою ребус, який розшифровував увечері, за чашкою чаю, не поспішаючи, так, як інші проводять вечори над кросвордами.

Іноді це вдавалося, іноді ні, але він не засмучувався, знаючи, що завтра буде новий урожай повідомлень, над якими можна буде поміркувати. Єдине, що його дратувало, — велика кількість лайки, в яку теж доводилося вчитуватися, щоб не пропустити чого-небудь важливого. У період статевого дозрівання мешканців Дому він почав шкодувати, що має звичку читати те, чим вони прикрашали стіни. Пізніше лайка пішла на спад, хоча в околицях другої в лайці, як і раніше, можна було потонути.

Зараз, проходячи коридором, Ральф не дивився на стіни. За півроку вони змінилися майже до невпізнання; він не хотів засмічувати мізки в перший же день, у день повернення, вгадуючи все, що додалося за шість місяців там, де багато чого додавалося навіть за день. Тільки від численних «Р» йому не вдалося втекти, надто вже вони впадали в око, виділені та віді­рвані від групових написів; «Р» наповзали одна на одну в місцях найбільшого скупчення текстів і малюнків.

Може, це робилося не без умислу? Тільки кому вони адресували цей напис, йому чи таки собі? І чим це було? Нагадуванням? Привітанням? Чимось, про що вони боялися забути? А може, чимось, чого забути не могли? Він поїхав, і в той же час він перебував тут. Ніколи не зустрічав Ральф на стінах прізвиськ померлих; про них не говорили, їхні речі знищували або ділили між собою. Закривали дірку — так це називалося.

Ніч поминального плачу — і за людиною затиралися всі сліди, на стінах насамперед. Те ж відбувалось і з тими, хто залишав межі Дому. Вони були переконані в невідворотності кінця, який чекав їх у зовнішності. З тими, хто йшов, вони чинили, ніби з покійниками. А він наче й поїхав, але водночас залишився, вкарбований у стіни їхніми руками. Значить, вони знали, що він повернеться. Тільки як же вони могли про це знати? Як могли бути впевнені в тому, в чому сам він не був упевнений до останньої хвилини? Ральф опустив сумку на підлогу й сів на диван. Звичайно, вони знали. А тепер і я знаю, що вони це знали. Знаю, хоч навмисно не дивився на стіни. Вони написали так, щоби впадало в очі, щоб я зрозумів, повернувшись, що мене чекали...

Ще трохи — і я вирішу, що мене заманили, зачарували закляттями літер. Ще трохи — і я уявлятиму, як вони танцюють уночі довкола цих букв, шепочучи заклинання та малюючи магічні кола. Ще трохи — і я подумаю, що приїхав тільки тому, що вони цього захотіли. Я тут усього лише кілька хвилин, і вже почав божеволіти. Може, це так і треба в Домі — бути трішечки божевільним? Може, без цього тут просто неможливо бути?

Він знав, що почасти має рацію. Не можна піти й повернутися, коли забажаєш. Дім міг і не прийняти його. Таке траплялося з іншими, він бачив це не раз і не двічі, тож знав, що не помиляється. Його могло не прийняти ЩОСЬ. Невимовне для слів, ЩОСЬ таке, що не піддається логіці, ЩОСЬ, котре було самим Домом, або його духом, або суттю, він не шукав слів і не думав про це словами. Просто повертаючись, він знав, що остаточне рішення буде залежати не від нього. Не від нього, не від «них»… І щонайменше — від Акули. Власне Дім прийме його — або не прийме. І може, саме Дім вони намагалися власкавити, мітячи його стіни буквою «Р». Привчаючи Дім до думки про повернення Ральфа.

— Гаразд, — сказав Ральф стомлено. — Вважайте, що я подякував. Цікаво, що їм від мене треба? Чи це вже стало традицією — приносити в жертву зовнішності вихователя перед відходом?

Він підвівся, відганяючи дурні думки. Якщо їм потрібно вихователя, то їх тут вистачає і без мене... А божевільного вихователя нікому не треба, ні їм, ні мені. Він підійшов до вікна, шарпнув шпінгалет і відчинив одну зі стулок. Холодний вітер увірвався до кімнати, виганяючи спертий запах місця, де довго ніхто не жив.

Зім’яті хмари нависали над самими вікнами, по-вечірньому затінюючи день. Він витер пилюку з підвіконня, сів на нього й закурив, розслабляючись. Викинув недопалок і прислухався. Коридор гудів голосами.

Пісні Дому та його шурхоти...

Ноги простукотіли повз його двері, візки проїхали. Ральф пересів на диван і ввімкнув радіо. Заграла музика. Він збільшив гучність.

За дверима зупинилися. Двоє. Потім їх стало більше. Він чув приглушений шепіт, але не розрізняв слів. Вони пошепотілися. Тупіт важких каблуків Вісників Логів здаленів, щоби донести новину. Ральф вимкнув радіо. Він підійшов до дверей. Їхні стулки, розкриваючись, могли вдарити по обличчі. Але Вісники встигли відбігти.

— О-о-о... О-о-о...

Безглузді вухаті Логи чемно розкланювалися коло протилежної стіни.

— Ви повернулися! Ви слухаєте радіо...

— Так, — сказав він. — Як бачите.

Не перестаючи кивати, вони непомітно переміщалися направо. Якнайшвидше добігти, розповісти, першими всім розказати! Сенсація дня стояла перед ними во плоті, а ввічливість не дозволяла рвонути наввипередки, гучними криками оповіщаючи Дім про те, що трапилося.

Вони мучилися, палаючи вухами й покусуючи губи, поглядами жадібно обмацуючи