Террі Пратчетт - Жнець, Террі Пратчетт

А потім настало тепер.

Місяць на одному горизонті став власною примарою. На іншому вже з’явилося віддалене сяйво прийдешнього дня.

Вони пішли з танцполу.

Що б не приводило в рух оркестр упродовж ночі, тепер воно повільно спадало. Вони подивилися один на одного. Скрипаль Чіп глянув униз на коштовний камінь.

Він все ще був там.

Барабанник спробував втерти трохи життя у свої зап’ястя.

Чіп безпомічно подивився на змучених танцюристів.

— Ну що ж... — сказав він і підняв свою скрипку ще раз.

* * *

Панна Літунка і її супутник слухали з туману, який наповзав із полів у світлі світанку.

Смерть упізнав повільний, наполегливий ритм. Він змусив його подумати про дерев’яні фігурки, які кружляли крізь Час, поки не закінчиться накрут.

— Я ЦЬОГО НЕ ЗНАЮ.

— Це останній вальс.

— ПІДОЗРЮЮ, ЩО ТАКОГО НЕ ІСНУЄ.

— Знаєш, — сказала панна Літунка, — весь вечір я міркувала, як же це станеться. Як ти збираєшся це зробити. Я маю на увазі, люди мають померти від чогось, правда? Я думала, може, від виснаження, але я ніколи не почувалася краще. Це був найкращий момент мого життя, а я навіть не захекалася. Насправді це додало мені сил, Біллє Двері. І я...

Вона зупинилася.

— Я ж не дихаю, правда, — це було не питання. Вона тримала руку навпроти обличчя і хукала на неї.

— НІ.

— Розумію. Я ніколи так не веселилася за ціле своє життя... ха! Тож... коли?

— ЗНАЄТЕ, КОЛИ ВИ СКАЗАЛИ, ПОБАЧИВШИ МЕНЕ, ЩО ТУТ ЖЕ ЗАЧИН?

— Так.

— САМЕ ТАМ І БУВ ЕПІЛОГ.

Здавалося, панна Літунка його не чує. Вона крутила власну долоню перед очима, ніби ніколи її не бачила.

— Бачу, ти вніс кілька змін, Білле Двері, — сказала вона.

— НІ. ЦЕ ЖИТТЯ ВНОСИТЬ БАГАТО ЗМІН.

— Я маю на увазі, що я молодша на вигляд.

— ЦЕ Я ТАКОЖ МАВ НА УВАЗІ.

Він клацнув пальцями. Хропунець припинив пастися біля живоплоту й риссю підбіг до них.

— Знаєш, — сказала панна Літунка, — я завжди думала... я завжди думала, що у всіх є власний, ну, знаєш, природний вік. Бачиш десятилітніх дітей, які поводяться, ніби їм тридцять п’ять. Деякі люди народжуються одразу середнього віку, один в один. Було б добре думати, що я була... — вона глянула вниз на себе, — ну, скажімо, вісімнадцятилітньою... ціле життя. Всередині.

Смерть нічого не сказав. Він допоміг їй залізти на коня.

— Коли я бачу, що робить з людьми життя, знаєш, ти здаєшся не таким і поганим, — тривожно сказала вона.

Смерть клацнув зубами. Хропунець рушив уперед.

— Ти ніколи не зустрічав Життя, правда?

— ЩИРО КАЖУЧИ, НІКОЛИ.

— Можливо, велика біла тріскуча штуковина. Ніби буря в штанях.

— ДУМАЮ, НІ.

Хропунець злетів у вранішнє небо.

— У будь-якому разі... смерть усім тиранам, — сказала панна Літунка.

— ТАК.

— Куди ми їдемо?

Хропунець перейшов на чвал, але пейзаж не рухався.

— Добрячий в тебе кінь, — сказала панна Літунка. Її голос тремтів.

— ТАК.

— Але що він робить?

— РОЗГАНЯЄТЬСЯ.

— Але ж ми нікуди не Йдемо...

Вони зникли.

* * *

Вони з’явилися.

Краєвид — сніг і зелений лід розвалених гір. Це були не старі гори, зношені часом і негодою і вкриті пологими лижними схилами, а юні, похмурі гори-підлітки. Вони берегли таємницю розщелин і безжальних тріщин. Одна недоречна рулада викличе у відповідь не радісне відлуння самотнього козопаса, а п’ятдесят тонн снігу експрес-доставкою.[62]

Кінь приземлився на снігову кучугуру, яка не мала, по ідеї, його витримати.

Смерть зліз і допоміг спуститися панні Літунці.

Вони пішли понад снігом до замерзлої глинистої стежки, що обіймала бік гори.

— Нащо ми тут? — спитав дух панни Літунки.

— Я НЕ РОБЛЮ ПРИПУЩЕНЬ ПРО ВИСОКІ МАТЕРІЇ.

— Я маю на увазі, тут, у цих горах. Тут у цій географії, — терпляче сказала панна Літунка.

— ЦЕ НЕ ГЕОГРАФІЯ.

— А що тоді?

— ІСТОРІЯ.

Вони зайшли за поворот стежки. Там стояв нав’ючений поні й жував кущ. Стежка закінчувалася в стіні підозріло білого снігу.

Смерть видобув життємір із надр своєї мантії.

— ТЕПЕР, — сказав він і ступив у сніг.

Вона мить спостерігала, міркуючи, чи мусить зробити те саме. Суцільність — одна з тих звичок, яких надто важко позбутися.

А потім їй і не довелося.

Хтось вийшов назовні.

* * *

Смерть поправив вуздечку Хропунця і заліз на нього. Він завмер на мить, щоб подивитися на дві постаті біля лавини.

Вони виблякли майже до невидимості, їхні голоси — лиш звихрення повітря.

— Все, що він сказав: «КУДИ Б ВИ НЕ ЙШЛИ, ВИ ПІДЕТЕ РАЗОМ». Я спитав, куди. Він сказав, що не знає. Що відбувається?

— Руфусє, серце моє, тобі в це важко буде повірити...

— А хто був цей чоловік у масці?[63]

Обоє роззирнулися.

Там нікого не було.

* * *

У селищі у Вівцескельних горах розуміють, що означає морріс данс, і танцюють його один раз, на світанку, в перший день весни. Потім вони не танцюють його впродовж усього літа. Зрештою, в чому тоді сенс? Яка від того може бути користь?

Але в певний день, коли ночі скорочуються, танцюристи лишають роботу рано й виймають із шаф і горищ інше вбрання, чорне, й інші дзвіночки. Вони йдуть різними дорогами до відособленої долини поміж безлистих дерев. Вони не розмовляють. Немає музики. І важко уявити, якою б вона могла бути.

Дзвіночки не дзвенять. Вони зроблені з октирону, магічного металу. Але вони не є достеменно безгучними дзвінками. Безгучність — це проста відсутність звуку. А вони роблять протилежне до звуку, різновид надійно структурованої тиші.

І в холодне пообіддя, коли світло збігає з неба, серед вкритого інеєм листя й вогкого повітря вони танцюють інший морріс. Через рівновагу речей. Потрібно станцювати обидва, кажуть вони. Інакше не станцюєте жодного.

* * *

Кошіль Бук тинявся уздовж Латунного мосту. Це була пора в Анк-Морпорку, коли нічні мешканці лягають спати, а денні мешканці прокидаються. Виняткова ситуація, коли і тих, і тих довкола не так уже й багато.

Кошіль почував потребу бути тут, в цьому місці, у цю ніч, тепер. Це було не зовсім те відчуття, яке він мав, коли збирався померти. Це було, скоріше, відчуття, яке має зубчасте коліщатко в годиннику — штучки