Террі Пратчетт - Жнець, Террі Пратчетт

Гадаю, мені варто почуватися потішеною. Так? Я гадаю, в тебе зараз призначено багато зустрічей.

— БІЛЬШЕ, НІЖ ВИ НАВІТЬ МОЖЕТЕ УЯВИТИ, ПАННО ЛІТУНКО.

— Що ж, за цих обставин ти знову можеш звати мене Ренатою.

На лузі за полем для стрільби з лука було розкладено багаття. Смерть бачив постаті, що рухалися проти нього. І зненацькі скрики катованого, які свідчили, що там хтось налаштовує скрипку.

— Я завжди ходжу на танці врожаю, — невимушено сказала панна Літунка. — Звісно, не для того, щоб танцювати. Я зазвичай наглядаю за їжею й таке інше.

— ЧОМУ?

— Ну, хтось же має наглядати за їжею.

— Я МАЮ НА УВАЗІ, ЧОМУ ВИ НЕ ТАНЦЮЄТЕ?

— Бо я стара, ось чому.

— ВИ НАСТІЛЬКИ СТАРА, НАСКІЛЬКИ СЕБЕ ВВАЖАЄТЕ.

— Ха! Та ти що? Справді? Люди щоразу кажуть ці нісенітниці. Вони завжди кажуть: «Клянусь, ви маєте чудовий вигляд». Вони кажуть: «Ще є порох у порохівницях». «Старий кінь борозни не псує». І таке інше. І це все дурня. Наче бути старим — це щось, від чого треба радіти! Наче розводити філософію довкола цього додасть тобі балів! Моя голова пам’ятає, як мислити по-юнацьки, але мої коліна в цьому пасуть задніх. Або моя спина. Або мої зуби. Спробуй сказати моїм колінам, що вони настільки молоді, наскільки себе почувають, і побачиш, що це тобі дасть. Чи їм.

— МОЖЛИВО, ВАРТО СПРОБУВАТИ.

Більше постатей рухалися супроти вогню. Смерть бачив смугасті жердини, увішані прапорцями.

— Хлопці зазвичай приносять пару дверей від клуні й збивають із них незлецький поміст, — повідомила панна Літунка, — і тоді кожен може приєднатися.

— НАРОДНІ ТАНЦІ? — втомлено спитав Смерть.

— Ні. Нам трохи є чим пишатися, знаєш.

— ВИБАЧТЕ.

— Гей, це ж Білл Двері, правда? — сказала постать, що манячила в присмерку.

— Це добрий старий Білл!

— Гей, Білле!

Смерть оглянув коло простодушних облич.

— ЗДОРОВ, ДРУЗІ МОЇ.

— Ми чули, ти поїхав геть, — сказав Герцог Піддупний. Він глипнув на панну Літунку, коли Смерть допомагав їй зійти з коня. Його голос трохи затнувся, поки він аналізував ситуацію.

— Ви маєте дуже... блискучий вигляд... сьогодні, панно Літунко, — галантно закінчив він.

У повітрі пахло теплою, вогкою травою. Любительський оркестр все ще готувався під накриттям.

Тут були столи на козлах, заставлені їжею, яка в нормі асоціюється зі словом «трапеза» — пироги зі свининою, як лаковані військові фортеці, барила диявольської квашеної цибулі, картопля в мундирах плавала в холестериновому океані топленого масла. Дехто з місцевих стариганів уже облаштувався на лавах і стоїчно, хоча й беззубо пережовував їжу, із виразом людей, які мали намір просидіти тут всю ніч, якщо доведеться.

— Приємно бачити, що старі люди добре бавлять час, — сказала панна Літунка. Смерть поглянув на їдців. Більшість із них були молодші за панну Літунку.

Звідкись із запашної темряви за багаттям почулося гигикання.

— Які молоді люди, — рівно додала панна Літунка. — Було в нас прислів’я про цю пору року. Дайте подумати... щось типу «По опеньки ходила, козубеньку згубила... вражий сину, віддай мою запасчину...»[59], щось таке, — вона зітхнула. — От же час летить. Е?

— ТАК.

— Знаєш, Білле Двері, може, ти й маєш рацію щодо сили позитивного мислення. Сьогодні я почуваюся набагато краще.

— ТАК?

Панна Літунка розсудливо оглянула поміст.

— Дівчам я була знатна танцюристка. Усіх могла перетанцювати. Я танцювала до заходу місяця. Я танцювала до сходу сонця.

Вона простягла руку і зняла стрічку, що зв’язувала її волосся в тугий пучок, і струснула білим водограєм.

— Я так розумію, ти танцюєш, пане Білл Двері?

— СЛАВЕТНИЙ ЦИМ, ПАННО ЛІТУНКО.

Під музичним накриттям головний скрипаль кивнув іншим музикам, притис скрипку підборіддям і почав притупувати по дошці черевиком:

— І-раз! І-два! І-раз, і-два, три, чотири...

* * *

Уявіть краєвид і помаранчевий серпик місяця над ним. А під ним — коло нічних вогнів.

Тут були старі улюбленці — кадриль, хоровод, аркан; їхні хитромудрі сплетіння, якби танцюристи тримали в руках ліхтарики, викреслили б такі топологічні фігури, що вийшли б за межі розуміння всякої фізики, і танці такі нестримні, що змушували бездоганно притомних людей вигукувати «Гоп-гоп-гоп!» і «Чеберячки!» і не померти опісля від сорому.[60]

Коли бойові втрати винесли з танцполу, вцілілі перейшли до польки, мазурки, фокстроту, квікстепу й інших кроків різних птахів і тварин, а після цих танців люди утворили арку, під якою проходили інші, що, ймовірно, відображає народні спогади про страти або коло, що, ймовірно, відображає народні спогади про чуму. І між цього всього кружляли дві постаті — так, ніби завтрашнього дня не існує.

Головний скрипаль ледве усвідомив, що, коли він спинився перевести подих, постать, яка кружляла, притулом вистрибала із стовпотворіння, і голос біля його вуха сказав:

— ТИ ПРОДОВЖИШ, ПОВІР МЕНІ.

Коли він охляв удруге, діамант розміром із його кулак приземлився на дошки перед ним. Менша постать вихилясом вискочила до нього з-поміж танцювальників і сказала:

— Якщо ви, хлопці, не продовжите грати, то я, Вільяме Чопе, я особисто потурбуюся, щоб ваше життя перетворилося на повне паскудство.

І повернулася в чавильню тіл.

Скрипаль поглянув на діамант. На нього можна було купити п’ять королівств на вибір. Він ногою загилив його під себе.

— Дай боже, щоб не остання, ге? — сказав барабанник, вишкіряючись.

— Заткнися і грай!

Він усвідомлював, що на кінчиках його пальців з’являється мелодія, якої його голова ніколи не знала. Барабанник і дудар також це відчували. Музика лилася звідкись. Не вони грали її. Вона грала їх.

— ЧАС ДЛЯ НОВОГО ТАНЦЮ.

— Дурррамп-да-дум-дум, — видував дудар, піт струменів із його підборіддя, коли він підхоплював іншу мелодію.

Танцюристи в невизначеності кружляли довкола, невпевнені щодо фігур. Але одна пара цілеспрямовано рухалася крізь них у хижому напівприсяді, їхні руки були зчеплені й виставлені вперед, як бушприт смертоносного ґалеона.

На краю помосту вони розвернулися в сум’ятті кінцівок, яке, здавалося, нехтувало нормальною анатомією, і почали кутастий наступ назад крізь натовп.

— Як він називається?

— ТАНГО.

— Нас за нього не запроторять до в’язниці?

— НЕ ДУМАЮ.

— Неймовірно.

Музика змінилася.

— Я знаю! Це Квірмський танок бою биків! Стриб-плиг![61]

— ...АБИ З НІГ?

Швидка канонада пустих тріскучих звуків раптом почала задавати ритм музиці.

— Хто грає на маракасах?

Смерть вишкірився.

— МАРАКАСИ? МЕНІ НЕ