Йон Колфер - Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер

інші цілителі лишилися живими, вони б дали мені медаль. До речі, де Квеффор?

Квеффора по пояс устромило в попіл. Головою вниз. Кван з Номером Один витягли його за чоботи. Він упав на землю і почав відпльовуватися і відкаш­люватися.

— Дати хустинку? — запропонував Номер Один. — Слиз і попіл з носа — це просто огидно.

Квеффор витер очі тильним боком долоні.

— Стули пельку, бісику!

Номер Один відсахнувся від нього як від чуми.

— Бісику? — пискнув він. — Ти не Квеффор! Ти Н’зал!

— Аббот! — огризнувся демон і схопив Номера Один за горло. — Мене звуть Аббот!

Не встиг Аббот закінчити речення, а Холлі вже навела на нього пістолета і вистрілила.

— Відпусти його, Абботе! — крикнула вона. — Звідси не можна втекти. Твого світу більш немає.

Колишній ватажок мало не розплакався.

— Знаю, що його нема. Цей малий забрав його у мене! А тепер я заберу його життя.

Холлі послала несильний розряд Абботу в голову.

— Наступний отримаєш поміж очей, демоне.

Аббот схопив Номера Один і прикрився ним, як щитом.

— Стріляй, ельфе! Позбав нас обох цього жалю­гідного існування.

Але Номер Один змінився. Раніше він би тремтів і боявся, але тепер сльози у нього на щоках висохли, очі посерйознішали.

«Щойно моє життя починає покращуватися, Аб­бот усе псує, — подумав він. — Як же мені набрид цей демон. От би він зник!»

Для Номера Один це було неабияке досягнення. Раніше в таких ситуаціях йому самому хотілося зникнути. Отже, Номер Один розправив плечі та звернувся до Аббота.

— Хочу поговорити з Квеффором! — заявив він, щоправда, голос у нього трохи тремтів.

— Квеффора немає! — закричав Аббот, бризка­ючи слиною. — Від нього лишилася тільки магія. Моя магія!

— Я хочу поговорити з Квеффором! — повторив заручник трохи голосніше.

Така непокора розлютила Аббота. Його прорвало, немов відкрився клапан на штанях у гнома. Демон ви­рішив, що не потерпить такої зухвалості від якогось там біса. Він підкинув його вгору, розкрутив у повітрі і підхопив за плечі біля самої землі. Номер Один опи­нився віч-на-віч з Абботом, і демонові роги торкнули­ся його вух. Очі Аббота звузилися, з рота капала слина.

— Довго тобі не жити, бісику!

Якби Аббот краще придивився до свого полоне­ного, то помітив би, що очі Номера Один засвіти­лися блакитним, а руни засяяли і замерехтіли. Але, як завжди, Аббота цікавила лише власна особа.

Номер Один підвів руки і схопив демона за роги. — Як ти насмілився! — оскаженів Аббот.

Торкнутися рогів демона означало кинути йому виклик.

Номер Один зазирнув просто йому у вічі.

— Я сказав, що хочу поговорити з Квеффором!

Цього разу Аббот його почув, бо цей голос нале­жав не Номеру Один. Це був голос чистої магії, спо­внений незаперечної сили.

Аббот заблимав очима.

— Я... е-е... перевірю, чи тут він.

Але тепер Номер Один і сам уже міг упоратися, бо він навчився контролювати свою силу. Він послав магічний сигнал через роги до мозку Аббота. Роги засвітилися блакитним, і з них посипалися ороговілі пластинки.

— Обережніше з рогами, — пробелькотів Аббот, і очі в нього закотилися. — Жінкам подобаються роги.

Номер Один трохи покопирсався в голові у Аб­бота, доки не знайшов Квеффора, що спав у да­лекому куточку, який учені називають лімбічною системою.

«Проблема в тому, — зрозумів Номер Один, — що в голові вистачає місця лише для однієї свідомості. Аббота потрібно кудись діти».

І користуючись лише інстинктивним знанням, не маючи ніякого досвіду, Номер Один спонукав свідо­мість Квеффора, доки та не зайняла цілий мозок. Щоправда, від побічних ефектів цілитель стражда­тиме. Інколи його скручуватимуть судоми, і м’язи сечового міхура несподівано розслаблятимуться, — цей синдром згодом назвуть синдромом помсти Аб­бота. Але принаймні він контролюватиме своє тіло переважну більшість часу.

Через кілька років, після трьох судових процесів цілителі зможуть перемістити свідомість Аббота в нижчу форму життя. В тіло морської свинки, якщо бути точним. Свідомість демона дуже скоро підко­рить собі свідомість свинки. А учні цілителів забав­лятимуться, кидаючи мініатюрні мечі у вольєр зі свинкою і з реготом спостерігаючи, як та намагаєть­ся їх зібрати.

Квеффор поблимав Абботовими очима.

— Дякую, Номере Один, — сказав він, поставив­ши маленького цілителя на землю. — Він завжди був сильнішим за мене, але тепер він зник. Я вільний... — Квеффор поглянув на свої нові руки. — І в мене м’язи.

Холлі опустила пістолет і поставила руку на стегно.

— Ну от і все. Наші проблеми скінчилися?

Артеміс відчув, як під ним ледь помітно заво­рушилася земля. Він опустився на коліна і приклав долоні до ґрунту.

— Не хочу тебе засмучувати, Холлі, але мені зда­ється, що ми потопаємо.

Але справи були не такі кепські, як здавалося. Звісно, все було дуже серйозно, — врешті-решт, ост­рів опускався під воду. Але на них уже чекала допо­мога.

Холлі зрозуміла, що наручний комп’ютер, який досі не подавав жодних ознак життя, затріщав від повідомлень ЛЕП.

«Небо — це проекція, — подумала вона. — Вони чекають на нас».

Раптом з нізвідки з’явилися сотні ельфійських машин, і повітря над островом сповнилося гулом. Транспортери «швидкої допомоги» шукали місця для посадки. Техніки уже почали кріпити підтриму­ючі платформи, а один із транспортерів ЛЕП опус­тився прямо в кратер вулкана.

Маленький транспортер мав форму краплі та по­верхню, що не відбивала світла, тож побачити його було напрочуд важко, навіть із вимкненим захистом.

— Вони на нас чекали, — Артеміса це зовсім не здивувало. — Так я і думав.

Номер Один чхнув.

— Як добре! Мені вже так набрид цей вулкан. Цілий місяць доведеться вичищати попіл з луски.

— Ні, ні, — похитав головою Кван і взяв свого нового учня за руки. — Ти можеш продути пори за допомогою магії. Це дуже зручно.

Холлі помахала руками, щоб привернути увагу транспортера, хоча потреби в цьому не було. Їх уже, мабуть, просканували, класифікували і прогнали через базу даних ЛЕП.

Транспортер розвернувся і почав посадку. На землі під двигунами здійнялися хмаринки пилу.

— Ого! — сказав Кван. — Чудові кораблі! Народ не гаяв часу.

— За десять тисяч років багато чого сталося, — відповіла Холлі, піднімаючи долоні, щоб показати пілотові, що в неї немає зброї. Потреби в цьому на­справді не було, але якщо командиром ЛЕП є Арк Сул, краще не ризикувати.

Із кутів транспортера висунулися чотири ніжки з кріпленнями на кінцях і, пробивши попеловий