Джойс Кері - Улюбленець слави, Джойс Кері

піти з тітонькою та Томом до зоопарку. Тітонька взяла квитки на неділю, і мені страшенно хотілося взяти участь у цій прогулянці, тим більше що, доки я лежала хвора, Честер як міг по-своєму розважав Тома.

Проте коли ми вже виходили з дому, Честерові раптом забагнулося приєднатись до нашої компанії. Дізнавшись, що в нас нема для нього квитка, він зателефонував одному з членів Зоологічного товариства, і проблему з квитком було вирішено. Весь час, доки ми гуляли в саду, він (можливо, відчувши, що зіпсував наші плани,— нам з Томом хотілося піти без нього) був у піднесеному настрої. Біля кліток з мавпами він розіграв цілу виставу: вдаючи, ніби впізнає серед них багатьох славетних людей (наприклад, Дарвіна; звісно, Честер не заперечував теорії еволюції, але до самого Дарвіна та його послідовників ставився з антипатією), він виголосив таку смішну промову на «мавпячому діалекті», що довкола нас зібрався натовп. Тітоньку Леттер (вона сміялася до сліз) аж розпирало від гордощів.

Та найбільшою втіхою для мене було бачити радість Тома (я вже не раз про це говорила, він був надзвичайно жвавий хлопчик), коли він зрозумів,—можливо, вперше,— який Честер розумний і який успіх він має у глядачів. Він дивився то на Честера, то на юрбу, що зусебіч оточила нас, і обличчя йому пашіло од захвату.

Мені здалося, Томове захоплення,— малий так сміявся, що на очах у нього виступили сльози,— передалося Честерові. Я бачила, як переможно він посміхався, позираючи на малого. І коли Том в екстазі обхопив його за ногу, Честер погладив його по голівці з тією раптовою ніжністю, котра так прихиляла до нього серця.

Та вже за кілька хвилин по тому, коли ми підійшли до вольєри з птахами, і Честер з тітонькою почали обговорювати «тевтонську» загрозу, Том раптом занудьгував. Потім він зник, і коли я знайшла його в саду, рішуче відмовився йти додому. Сталася негарна сцена, хлопчик відбивався й ридав, наче трирічний малюк, і коли я сказала, що татові буде за нього соромно, він закричав, що не любить тата. Навіть другого дня він залишався все такий же дратівливий і «неслухняний». Честер впливав на нього (до речі, й на інших,— лише тітонька та Бутем не піддавалися цьому впливові) як наркотик; завелика доза викликала зворотну реакцію.

Навіть коли Том нарешті поїхав до школи, убезпечити його від Честерового впливу виявилося справою майже неможливою, цей вплив ішов за ним повсюди. Якщо Том і не читав про Честера в газетах (діти, хвала богові, не читають газет), про нього читали батьки інших учнів або вчителі, розповідаючи про Честера учням, а ті, у свою чергу, переказували все Томові. А ці хлопчаки нерідко були настроєні вельми скептично й лише шукали приводу причепитися до Тома.

Честер мав тепер велику владу, і вона, подібно до електричного розряду, таїла в собі величезний потенціал: атмосфера, що оточувала його, була насичена не лише любов'ю, а й ненавистю. На світі існує чимало людей, котрі ненавидять будь-кого, хто набув бодай незначної популярності, навіть героїв. У Куїнспорті один хлопчина років чотирнадцяти врятував дівчинку, витягнувши її з води. За це його нагородили медаллю. А через кілька днів старші віком хлопчаки підстерегли його десь у глухому закуті й нещадно побили. Всі видатні люди, навіть якщо це святі, що проводять життя в постах і молитвах, мають ворогів. А вже міністр, від якого залежать долі багатьох людей, який дозволяє їм одне й забороняє інше, наживає собі ворогів з блискавичною швидкістю. На жаль, знаходити друзів куди важче, бо люди, яким він зробив послугу, вважають, що одержали лише те, що належить їм по праву.

Особливо ясно я відчула це під час подій 1909 року, коли почався наступ на палату лордів (Честер що є сили підтримував новий аграрний закон, що його вніс на розгляд Ллойд Джордж); я просто вжахнулася, побачивши, як люто нас ненавидять (щодня мені приносили анонімні листи; в одному з них було сказано, що моє хутряне манто, у якому мене сфотографовано для однієї з газет, я придбала на гроші, награбовані у народу), і як важко втекти від цієї ненависті. Прокидаючись по ночах, я відчувала її в повітрі, наче згусток темряви у затіненій кімнаті... наче тягар на ковдрі.

Але Честер тепер уже майже не зважав на це, і, очевидно, так воно й мало бути. Його тривожило тільки те, що це зачіпало наших дітей. Під час першого семестру в Істборо, коли Томові сповнилося тринадцять років, він побився з хлопцем, який кинув йому, що уряд — зграя гангстерів, а сам Честер — людина без роду й племені, низький вискочень, котрий тільки й дбає про те, щоб посіяти ворожнечу,— це ж бо принесе йому багатство й популярність. Том тоді переміг (хоча й отримав синця під око), але вся ця історія дуже на ньому позначилася, і коли ми приїхали до нього на побачення, заявив, що будь його воля, він взагалі прикрив би палату лордів. Честер був од нього в захваті (я, признатися, теж!), але все одно постарався переконати його, що зовсім не обов'язково лупцювати кожного, хто критикує уряд.

— Тату, ти просто не знаєш, що вони про тебе кажуть,— заперечив Том, виснучи на Честеровому лікті,— хто ж це може стерпіти?

— Я терплю, Томмі,— відповів йому Честер, посміхаючись,— і зовсім не хочу, щоб тебе вбили, навіть заради мене.

— Але ж мене не вбили. Я переміг. Правда, в першому раунді він мало не поклав мене на обидві лопатки, але потім я не лишив на ньому живого місця!

— Отже, він провалився під час повторного читання законопроекту? — сміючись, запитав Честер.

— З тріском! — підхопив Том, чудово зрозумівши жарт,— переважна більшість голосів була проти!

І вони обидва почали реготати, та ще й так голосно, що декілька хлопчаків (ми стояли біля школи, довколо нас юрмилося чимало школярів), почали поглядати на нас, як мені здалося, досить недоброзичливо. Проте Том і оком не моргнув, і коли Честер сказав: «Місцеві громадяни починають хвилюватися»,— Том відповів: «Так воно й має бути, адже вони добре знають, хто ти; хай їм грець, не звертай на них уваги, я звик!»— ніби хотів сказати,