Марія Миколаївна Влад - Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад

Десь зо тридцять коров було на стайни, усі вгодовані, аж блискучі. Корови окроми, коні окроми, вівці окроми. Дідо любив порєдок. Гафія підлізла д’нему на піч, бо дідо уже не вставав, а він питаєси: “Ци є в тебе грунт? Ци є город на кукурудзи?” — - “Є городи”. Гафія лиш віддаласи за одівця. “Добре, бо ші парубком носив ділетку (20 кг) кукурудзів на кулешу. Ніс на плечах із Кутів через Сокільське — тогди попід цису скалу не було дороги, єк тепер — верхами дерси аж на Пасічне”.

— А шо, такий багач не мав города?

— Таже розумій, шо у верхах кукурудзи не родют. Ни рівняй, шо у нас, у низині. А там єчмінь, барабулі, пшениця родит, але єра, бо борзо доходит... Так шо мій дідо тому й питав Гафію, ци має городи на кукурудзи. А це було у двадцять шестім році, я уже підлітком помогала братови Николаєви на полонині. У діда Гриця я уздріла машину, шо перегонила молоко — центрифугу. А зєть єго Штефан Міхасюк носив конем сметани і масла у місто. Нема Штефана — закатували німці у войну, і єго і сина, а Штефаниху з доньками вивезли уже в сорок семім до Караганди. Кілько в тій Караганді наших людей перевелося пусто-марно...

— А дідо Гриць довго жив?

— Е, жив, доки ни вмер, — мама і мені подарувала до натури немало саркастичних шпильок, любимо вкольнути... — Умер дідо таки того двадцять шестого року. Ой шо то ші було! - Мама сміється, і я уже чисто збаламучена, бо що смішного може бути у смерти. — Єк дід Гриць умер, а мерці давно лежєли на лавици, то люди увечір посходилиси на грушку. Лише повклєкали помолитиси — мертвец звівси і сів. А то хто куда — тікати... Одни одних тручєют, падут, у дверях глота, а парубки у сінех збилиси йгратиси — ни пускают людий з хати. Такий вереск, гвавт, шо покай!

— Єк, мамо, мертвець звівси? Шо ви таке кажете?

— Та направду. Таке було. Запитайси у вуйка Николая — він тобі скаже.

— Шо — ожив?

— Хлопці всилили дріт через шпари різаної дерев’єної хати — прив’єзали діда за кожух. Мертвец собі вкритий полотном. А єк люди зачєли молитиси — хлопці сіпнули знадвору за дріт, от дідо і сів.

— Господи, ика поганска віра ці наші гуцули...

— Давно на похоронках вироб’єли усєке, а витак попи тото заказали почерез гріх. Але шє й тепер на грушці йграютси мущіни. Такий у нас звичай.

— А баба ваша єк називаласи?

— Грициха? Софія. Я її не пам’ятаю. Умерла того року, шо я вродиласи. Уна із Ріжна, з роду Гасюків. Уже другу бабку Палагну добре затємувала, бо ми з ними жили в одній хаті, через хороми. То були непрості люди — родичі мого дєді Мирона.

— А шо то за прізвище у них — Оринчуки? — Та є цих Оринчуків у Розтоках, Білоберезці. То не таке у них було вперед прізвище, а Шурганюк. Дєдя мого діда був зайшлим десь із Березова. Шурганюк Андрій. Це мій прадід. А дід Іван — єго син тримав Палагну, жив з нами через хороми. Наша стара хата, на цім самім місци, де тепер дідова Миронова хата, була довга, з ґанком, граждов. Дідо Іван був на войні не простим жовніром, а старшим. Він добре писав і читав по-німецьки, був за моєї пам’яти адвокатом. До него приходили з верхів люди на пораду. Цес дідо мене викутав змалу. Ніхто мнов не питав, окрім діда Івана.

— А бабка ваша, Андріїха?

— І-і-і, бабка!.. Де уна мала коли... То була така бабка, шо хати майже не трималаси. Але нашо тобі це писати?..

Не штурмую, бо справа делікатна. Хоть у нас це слово означає дуже файна, красна, кажуть в багатьох селах — делікатна. І мама зрозуміла по-нашому:

— А таки делікатна була. Гонорова. Чистенька, водно у червоних вуставках “у грейцарики” шитих, носила окружну запаску, тугенько запрєгаласи поєсом. Бувало, з опівночі гріє воду, вимиваєси, довго убераєси, уперізуєси — а я з печі мала дивлюси. Уже вбереси і йде до церкви. Боса. Постоли несе в руках довтеплиці. На теплици обмиє ноги і легонько, єк той котик, ступає по сухому в нових постільцях і вишиваних онучах. Волоки біленькі, аж сіяют.

— Та ви казали, шо бабка Палагна була на покай селови...

— Та-бо дуже пила.

Моя прабабка — п’яниця... А маєш тобі, Гандзю, книш! Моя мама і порції не випила за сімдесят сім років. Самі з татом були неп’ющі і нам заказали. Та й не лиш моя стариня, у Карпатах пиятика не веласи. Рідко хто це провадив, то дес по одному на селі; такого уже мали за нікого-послідного. А це не хто інакший, як таки моя прародителька півтораста роками назад уже не годна була жити без алкоголю.

— Бідна моя прапра... — зітхає мала Анничка, моя онучка, смаглява відмінниця китайської гімназії у Києві, — була алкоголічка...

Теперішні діти уже й про наркоманію, токсикоманію, гомосексуалізм та інші “ізми” наслухані, а в алкогольнім чаді, як у пеленках, зростали.

— Моя бабка навикла до пиття, єк твоя, Анничко, до писання: і то пусте, і це пусте, - пустила мама звичну шпильку.

— Бабко, думайте, що кажете! — вступилася за мене внучка. — Моя бабуся Марічка... Та вона... знаєте, скільки вона знає...

— Скільки? — свіжі шпильки наготові.

— Вона знає то, що ви... що всі... що навіть...

— ...вона знає то, шо курка загребла.

— Бабусю! — Анниччині великі карі оченята уже як два повних кухлики, — от-от бризнуть слізьми. — Та вона знає...

Прабабка пригортає ображену тоненьку галузку уже сьомого-таки коліна із древа нашого роду, про котрий ми говоримо, але не здасться