Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга друга

class="book">— Більше! Ми з тобою володарі установки, яка даватиме тридцять мільйонів каратів на рік. Це майже стільки, скільки дають алмазні копальні Англії, Бельгії і Голландії разом узяті! Ти що-небудь чув про діамантовий голод німецької промисловості у час війни? Фельдмаршал Роммель пішов до Африки по алмази. Так, саме по алмази, бо у нас уже не було чим різати сталь для гвинтівок, автоматів, гармат, снарядів, не було чим до мікрона точно обробляти метал. Перед війною ми були першою країною світу, яка шліфувала алмази. Ми жили за рахунок алмазного пилу, що залишався нам після шліфовки. Ми виготовляли з того пилу абразивні порошки, пасти, шліфувальні круги, алмазні пилки і багато іншого конче потрібного промисловості інструментарію. Однак, коли почалася війна, ми опинились у блокаді і втратили замовників, шліфувальні фірми лускали, як мильні пухирці. Сьогодні ми єдині монополісти алмазів, ми з тобою, Хорсті! Фірма штучних алмазів «Хорст Торнау і К°» єдина на всю Німеччину! На обладнання лабораторії ти вкладаєш копійки, а матимеш мільйони, десятки, сотні мільйонів. Таких установок, про які пише Цур-Гаєр, може бути не одна й не дві, а рівно стільки, скільки потрібно, щоб задовольнити попит промисловості. І не лише нашої, німецької! Ти розумієш, що я пропоную тобі, Хорсті! Це не фальшиві фунти, ні! Це шлях на небо! Ми…

— Одне запитання… — роздумуючи над сказаним, промовив Хорст.

— Прошу! — Гуго весь тремтів від збудження.

— Чому ця установка не була збудована Цур-Гаєром? Адже він був, як ти кажеш, впливовою особою у науковому світі й міг вийти з пропозиціями…

— Про це я можу тільки здогадуватись. Думаю, що всьому виною росіяни, які так стрімко просунулись од Волги до Берліна. Професор, видно, сподівався прийти до американців не з порожніми руками. Мій тато, до речі, тільки тому й одержав лабораторію у Штатах, що прихопив туди свій препарат розслаблення волі. Американці вже почали застосовувати його при допитах. Кажуть, дивовижний ефект… Крім того, Цур-Гаєр зробив своє відкриття вже після розпорядження Гітлера відносно наукових досліджень…

— Що ти маєш на увазі? — запитав Хорст.

— Все, що не давало гарантії у ближчий рік або два отримати вагомі результати, фюрер заборонив фінансувати. Так були припинені дослідження в галузі атомної енергії. Тепер американці мають атомну бомбу, а ми добру згадку про круту вдачу фюрера…

— Що там таке? — спитала Юта, яка протягом усієї їхньої розмови зосереджено дивилась на звивисту гірську дорогу. — Ніби стріляють!

Вони саме виїздили на перевал за Гримінгом. Звідси відкривалася панорама гір, серед яких на високій базальтовій скелі стояв замок. Пасма вранішнього туману ще чіплялися за гриви лісів і заважали розгледіти марку легкової машини, що спускалася дорогою від замку. Стріляли, певне, по машині, бо вона раптом виїхала на зустрічну смугу, збила кілька білих стовпчиків і полетіла, перевертаючись, кам'янистим схилом у провалля. Тієї ж миті з-за дерев вискочив американський джип, обігнув петлю серпантину і зупинився біля того місця, куди впала машина. З нього вискочило троє солдатів. Вони витягли з розбитої машини якусь валізу і, стрибаючи, немов гірські козли, з каменя на камінь, кинулись до джипа. А ще за мить він уже котив дорогою вгору назустріч «мерседесу».

— Вони їдуть сюди! Вони нас помітили! — злякалась Юта.

— Я розвертаю машину, Хорсті….

— Зажди, вони прямують до замку…

І справді, діставшись роздоріжжя, джип спокійно повернув на дорогу, що вела до замку Торнау, однак, не доїхавши брами, крутнув ліворуч і зник за деревами. Через деякий час його можна було помітити на дорозі до флігеля.

— Що це все означає? Серед білого дня із замку виходить машина, і її… — Хорст усе ще не міг отямитись.

— Елементарний перехват. Той, хто випустив машину із замку, наказав солдатам з флігеля знищити її. Тепер це зветься оперативним завданням. — Треба б глянути, що то за машина, — запропонував Гуго.

— Гаразд, — твердо сказав Хорст. — Поїхали, подивимось на таємниці містера Керка.

— А може, не треба, Хорсті?! — благально глянула на нього Юта. — Я боюся цих таємниць. Ті, з джипа, певне, стежать за нами.

— Не хвилюйся, Ют, привиди з автоматами добре знають, кого їм переслідувати. Ми не входимо в їхнє оперативне завдання, — запевнив Гуго.

— Нам треба побувати на місці катастрофи. Тоді я матиму повне право спитати в генерала, чим це він тут займається в моєму замку? Зрештою це тільки моя люб'язність дозволяє їм… Офіційно я на те згоди не давав.

— Наївний ти все-таки… Думаєш, генерал питатиме в тебе згоди? Вони переможці, і цим усе сказано.

— Я знаю, як примусити Керка зважати на мої права. У мене до цього містера свої претензії…

До розтрощеної машини вони піднялись удвох з Гуго. Машина лежала на боці і злегка диміла.

— Ти чуєш? — раптом спитав Хорст.

— Що?

— У машині хтось стогне. — Хорст зазирнув у розбите вітрове скло й побачив закривавленого чоловіка. — Шольтен! — вигукнув він.

Почувши своє ім'я, потерпілий розплющив очі. Його витягли з уламків і віднесли в «мерседес».

— Пити… — попросив Шольтен.

Юта подала йому термос з водою.

— Вас треба до лікаря, пане Шольтен, — сказав Хорст.

— Ні, не треба! Я сам лікар… Не треба… щоб хтось знав, що зі мною сталося… Куди ви мене везете? — раптом стрепенувся Шольтен.

— До замку.

— Стійте! Заклинаю вас, стійте! Мені не можна туди, мене там уб'ють!

— Заспокойтеся, з нами ви будете в цілковитій безпеці, — запевнив Гуго. — Ви гість барона Торнау. Чи не так, Хорсті?

— Мені треба в Тіроль, у Бад-Гастейн. Там на мене чекають… Але де мій? Де моя валіза? Господи, це гірше за смерть!

— Дякуйте богові, що лишилися живі, пане Шольтен, — Хорст поклав йому руку на коліно. — Колись ви допомогли мені