Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

не було. Іншої дичини та звірів теж було менше, ніж в минулі роки. Наших коней ми пильнували, як ока, і на ніч ставили навколо них численну варту.

В цей період нас, хлоп'ят, охопило непереможне бажання мандрувати самостійно. Наші прогулянки тривали часом по кілька днів. Ми полювали в преріях, стріляли з луків та з рушниці, яку один з хлопців крадькома взяв у свого батька. Ми харчувалися впольованою дичиною і мріяли про великі пригоди.

Одного разу ми вп'ятьох забрели за кільканадцять кілометрів від нашого табору. Підстрелили кілька степових перепілок і стали смажити їх на вогні, заховавшись у кущах, неподалік від берега якоїсь річки.

Раптом по той бік річки ми почули хлоп'ячі голоси, які говорили мовою чужого племені. Схопившись за зброю, ми побігли на те місце, де легко було переплисти річку. І ми не помилилися. Прибулі якраз лаштувалися перейти на цей берег. З веселим гамором вони збирали дорогою ягоди саскатун у шкіряні відра. Хлоп'ят було четверо, усі нашого віку.

Ледве вони перебрели річку й вилізли на наш берег, ми повискакували із схованки і, тикаючи їм під ніс зброю, грізно загукали:

— Стійте, щенята! Ми чорноногі. Зараз повбиваємо вас!

Враження було блискавичне. Хлоп'ята скрикнули від переляку і, не маючи чим захищатися, сипнули нам в обличчя ягоди із своїх відер. Цей несподіваний дощ спантеличив нас, і ми відскочили на кілька кроків, не знаючи, що робити далі. Міцний Голос з найгрізнішим виразом показував хлоп'ятам рушницю, яку тримав у руці, щоб їх налякати як слід, але ті стояли, мов телята, і дивилися на н? с з роззявленими ротами, наче ми впали з хмар. Раптом усі водночас вибухнули веселим сміхом. На мигах ми запитали їх, хто вони, якого племені.

— Ворони! — теж на мигах відповіли хлоп'ята.

— З якої групи ворон?

— Окотоків.

Мов тінь злого духа, зринула переді мною згадка про події минулого року: напад ворон-окотоків на табір мого дядька Гучного Грома й смерть Кошлатого Орлятка.

— То ви наші вороги? — гукнули ми.

— Так, — несміливо згодилися хлопці. Міцний Голос почав з ними переговори:

— А гратися ви вмієте?

— В що?

— Бігати наввипередки.

— Немає кращих ніг, як наші, — похвалилися ті.

— А кінні змагання влаштовуєте?

— На кожній зупинці.

— А змагаєтесь у стрільбі з лука?

— Щодня.

— А плавати любите?

— Ще й як!

Це вирішило все. Ми визнали їх за друзів і запросили до вогнища їсти перепілок. Перепілки тим часом присмалились, але все одно були смачні. Ми хутко забули про ворожнечу наших батьків. Нам було добре з тими чужими хлопцями.

Ми навіть вирішили разом переночувати. Скільки нам треба було розказати одне одному! Нас дивувало, що ці хлопці багато про що думали так само, як і ми.

— Хіба це не дивно? — тихцем спитав у нас Міцний Голос.

— Дуже дивно, — згоджувались ми.

— Як тебе звуть? — звернувся брат до найстаршого з хлопців окотоків.

— Чорний Мокасин. А тебе?

— Міцний Голос.

Ми хотіли оглянути їхні луки. У них з собою буз тільки один.

— Що, тільки один лук? Як же це ви залишаєте табір з одним луком?

— Ми ж ішли по ягоди.

Наші хлопці оглянули їхній лук. Він був непоганий. Один з наших похвалився:

— У нас ніхто не виходить без зброї. Дивіться, ми з собою навіть захопили рушницю.

— Хто ж з вас уміє з неї стріляти?

— Усі, — брехали ми, але зараз же отямились. — Майже всі. Ми ж мисливці! Ягоди збирають у нас тільки жінки й. дівчатка.

— Я теж збирав! — вихопилося в мене, але старші товариші сердито глянули на мене.

— Звичайно, малюки збирають і в нас! — виніс один з хлопців остаточний присуд.

Треба було якось повернути собі пошану. Я мав про запас хвилюючу історію, яка мусила зацікавити ворон. Я спитався:

— Хто з вас убив бізона?

Виявилося, що ніхто.

— А мій брат Міцний Голос торік убив бізона з лука.

— Невже? — здивувались ворони.

— Е, не дуже великий був той бізон! — скромно махнув рукою брат, але видко було, що в нього аж груди надимаються від гордощів.

— Цей бізон був величезний, як ведмідь-грізлі! — запевняв я.

— Е, це вже прибільшення. Він був не більший, ніж чорний ведмідь! — скромно пояснював брат. — Я загнав у нього лише шість стріл. Він, — показав Міцний Голос на мене рукою, — впакував сьому стрілу, і тоді бізон перестав жити. Страшенно був живучий.

— Гаук, гаук! — не переставали дивуватися ворони.

Вони приязно дивилися на нас. Чорний Мокасин бідкався:

— Шкода, що немає люльки. Ми випалили б її на вічну дружбу.

— Можемо стати друзями і без люльки! — заперечив