Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

пішли з табору у зовсім іншому напрямі, описали коло за пагорками і опинилися біля корів якраз тоді, коли нікого з чорноногих не було в долині. Ми підійшли до самісінької огорожі й зупинилися кроків за кільканадцять від худоби. Вітер віяв нам в обличчя. Огидний солодкуватий сморід мало не довів нас до млості, і ми хутко побігли на протилежний бік, щоб стати за вітром.

В загорожі були дві корови, два воли й бик — сухоребрі, мабуть, хворі. Ми відразу вгадали це, такі вони були худі й понурі. Навіть тут переселенці хотіли нас обдурити. Тільки бик виявляв ознаки життя і, побачивши нас, сумно заревів раз і другий.

— Не любить нас! — зареготав Міцний Голос.

— Ми його теж! — храбрував я.

У нас були з собою луки — у брата більший, у мене менший.

— Може б, загнати йому стрілу, в смердюче тіло? — запитливо глянув на мене Міцний Голос.

— Ой, ні! — перелякався я. — Не вбивай його!

— Я й не думаю вбивати! Але загнати одну стрілу можна. Як ти думаєш, підскочить бик, чи ні?

Я не знав — чи підскочить. Це питання страшенно нас зацікавило. Спокуса була надто сильна, і ми не змогли їй довго опиратися. Вирішили пустити стрілу, але з меншого, мого лука. Маленька стріла не заподіє великої шкоди, але принаймні ми виконаємо свій обов'язок.

Брат вистрелив і влучив бикові в самісінький зад. Стріла встромилася на палець завглибшки. На наш подив, бик несподівано підскочив і голосно заревів. Він відчайдушно намагався вхопити ротом стрілу. Нас охопив захват. Ми відчували себе благородними месниками за кривду, заподіяну нашому племені. Бик наче втілював у собі ненависних білих загарбників. Ми винуватили дорослих у тому, що вони «злякалися», отож пущена з лука стріла рятувала нашу честь. Ми поверталися до табору з піснею перемоги, але вирішили нікому поки що не казати про свій подвиг.

Наступного дня на світанку наш табір вирушив на південь. Хвилясті прерії й затишні долини Монтани здавалися нам райським притулком, якщо порівняти з тим, що ми пережили на півночі в Канаді. Нашим мисливцям пощастило натрапити на табун антилоп і вбити кільканадцять тварин. Добрий початок воскресив наші надії й додав бадьорості.

Кінець весни був гарний і погожий. Світ, повний теплим сонцем, здавалося, сяяв добрим усміхом.

За два дні дороги від ріки Міссурі нашу увагу привернула хмара куряви, яка наближалася із сходу.

— Бізони! — зрадів якийсь похапливий воїн.

За хвилину виявилось, що це не бізони, а довга вервечка фургонів. Із східних штатів переселялися фермери. Вони їхали нам назустріч. Ми зупинилися на пагорку, щоб пропустити їх мимо. Отож і тут, в Монтані, діялося те ж саме, що й на півночі: білі люди вдиралися в наші прерії.

Кільканадцять фургонів поволі сунуло повз нас. У кожній упряжці йшло по кілька, а часом і по кільканадцять волів. Навколо фургонів снували численні верхівці. Побачивши нас, вони на хвилину затримались, але зараз же рушили далі, не звертаючи з дороги. Усі верхівці вишикувалися бойовим ладом, тримаючи зброю напоготові. Вони проїхали, може, за триста кроків від нас. Ми стояли нерухомі, мов скелі, в цілковитій тиші. Переселенці проїжджали теж мовчки, чекаючи в нервовому напруженні, що ми будемо робити далі. Рипіння немазаних коліс шматувало повітря. Шматувало вперше в цьому краї.

Кілька верхівців їхали за останніми фургонами.

— Гаук! — пролунав приглушений вигук

Крокуючої Душі. — Он той третій вершник від краю! Бачите його?

— Ракстон! — здивовано шепнув мій батько.

— Ракстон! Ракстон! — прокотилося в нашій групі, мов грізний клекіт бурі.

Але ніхто й рухом не зрадив хвилювання, яке викликала серед нас поява цієї підлої людини.

Фургони проїхали. Вождь хотів переконатися, чи це справді Ракстон, і вирядив слідом за фургонами воїна, який мав гострий зір і добре знав американця. Воїн проїхав неподалік від останнього загону переселенців і хутко повернувся назад.

— Ракстон! — підтвердив він.

ДВІ НОЧІ

Присутність у преріях Ракстона, оцього конокрада, не віщувала нам нічого доброго і примусила ще збільшити нашу пильність. Здобутий нами великий табун мустангів, звичайно, збільшив нашу славу і багатство, але, на жаль, додав ще й клопоту, бо табун треба було добре берегти. Для певності Крокуюча Душа вирядив слідом за колоністами двох своїх розвідників. Його цікавило, куди прямує валка та що наміряється зробити Ракстон.

Вже надвечір наступного дня один з посланців повернувся з повідомленням, що минулої ночі Ракстон і ще троє з ним відокремилися від колоністів і поїхали назад, начебто на те місце, де ми з ними зустрілися. Колоністи ж рушили далі, на захід. Розвідник спершу бачив ступаки Ракстона в траві. Потім линув великий дощ і все зникло.

Крокуюча Душа відразу вирядив у розвідку кілька груп воїнів, щоб добре обстежити навколишню місцевість. Наші патрулі легко зрозуміли, що діялося на світанні. Ракстон справді наблизився до нашого табору, деякий час стежив за ним здалека, потім разом з своїми товаришами рушив на південь. На півдні лежала країна ворон. Чи не до них він поїхав?

Тепер нам треба було втекти якнайдалі від білих переселенців та від Ракстона. Ми подалися на схід і декілька тижнів мандрували між ріками Міссурі та Молочною і підніжжям Скелястих гір. Бізонів там зовсім