Томас Тімайєр - Подих диявола.

І вони стрибнули. Приземлення на тверду кам’яну підлогу виявилося дуже болючим. Лєна спробувала підвестися на ноги, але ліву ногу пронизав гострий біль. Вона спробувала ступнути й скривилася від болю. Схоже, пошкодила ногу.

— Усе гаразд? — пошепки запитав Оскар.

— Не знаю... Здається, вивихнула ногу,— прошепотіла Лєна, зціпивши зуби.— Але ми не маємо часу зволікати. Потрібно йти далі.

— Обіприся на моє плече. Я виведу тебе.

Притягнуті спалахом блискавки й гарчанням істоти, з усіх куточків залу в їхній бік бігли чорти. Їх було шість або сім. Повз них складно було б пробігти. Навіть камуфляж не допоміг би. Очі в них світилися люттю, і грізно виблискувала зброя. Оскар крутнув рукоятку лампи. Лєна бачила, як він старається, але розуміла, що цього недостатньо. Щоб виграти час, вона крикнула:

— Дозвольте нам пройти. Ми вам не вороги.

На її слова ніхто не відреагував. Із шахт і проходів вибігали дедалі нові чорти.

— Якщо ви підійдете, ви перетворитеся на камінь. Подивіться на вашого товариша на сходах. Він теж нас не послухався. Самі бачите, що вийшло.

Лінгафон хрипів і присвистував. Кам’яні зупинилися лише на мить, і продовжили рухатися в їхній бік.

— Дідько,— вилаялася Лєна.— Здається, мої погрози не справили на них ніякого враження. Скільки тобі ще потрібно?

— Уже готовий. Очі! — Оскар підняв лампу над головою й натиснув на кнопку.

— Б ачили? — Лілієнкрон витягнув руку в бік замку.

За центральними воротами спалахнула блискавка. Для природного світла вона була занадто холодною і занадто яскравою. Таке світло можна було отримати тільки штучним шляхом.

— Лампа! — вирвалося в Елізи.— Індукційна лампа.

— Охоронці! — гукнула Шарлота.— Вони біжать до сходів. Там щось відбувається.

Гумбольдт уже вискочив із прихистку й кинувся до фортеці.

— Зачекайте! — спробував утримати його Лілієнкрон.— Ви ж не зможете...

Але його слова залишилися непочутими.

— От шибайголова! — кинув роздратовано вчений.— Він усіх нас видасть. І що тепер робити?

— Що ще залишається? — знизала плечима Шарлота.— Тільки бігти слідом,— і вона теж кинулася до фортеці.

— Ви що, усі з глузду з’їхали? Кам’яні всіх нас схоплять. Чому мене ніхто не слухає?

— Ходімо, професоре,— простягнула йому руку Еліза.— Один за всіх і всі за одного, хіба не так кажуть? Оскар і Лєна в небезпеці. Ми не можемо кинути їх напризволяще.

Лілієнкрон неохоче дозволив підняти себе на ноги.

— Ви читали народні балади?

Еліза тільки посміхнулася, схопила сумку з Вілмою й побігла.

Тепер уже всі мандрівники мчали до фортеці. Вони вже помітили ящерів. Ті затурбувалися, адже гуркіт був чутний і їм. Деякі тварини були вже осідлані — напевно, підготовлені до подорожі по пустелі. У дворі стояв різкий запах. Він ішов від годівниць, де, схоже, лежало підгниле м’ясо, яким годували цих тварин.

Гумбольдт із Шарлотою дісталися до сходів. Вони вже ладні були бігти нагору, коли спалахнула друга блискавка. Значно слабша, ніж перша, але досить яскрава, щоб освітити внутрішню частину залу.

На стінах затанцювали дивні тіні. Еліза розглянула контури декількох дюжин рогатих створінь. Помітила вона й списи зі щитами.

У цю мить із фортеці вискочили дві фігурки. Вони нерішучо зупинилися — мабуть, втратили орієнтацію. Еліза затамувала подих.

Лєна з Оскаром!

Гумбольдт побіг до сина й обхопив могутніми руками. Шарлота вже теж була поряд. Дівчатка кинулися на шию одна одній. Еліза зупинилася. По щоках у неї текли сльози. В Оскара все вийшло!

Раптом пролунав ріг.

Посмішки Елізи немов і не було. Їх виявили. Гумбольдт обхопив Лєну рукою,— здається, вона накульгувала,— і вони поспішили вниз. Коли він помітив Елізу, замахав руками, немов намагався щось сказати. Цікаво, що?

— Схоже, він хоче, щоб ми йшли до тварин,— Лілієнкрон уже стояв поряд із нею. Він важко дихав.

Еліза скептично подивилася на ящерів.

— До цих чудовиськ? Він збожеволів.

— Краще робити так, як він говорить,— заперечив Лілієнкрон і потяг її за собою.

У цей момент на верхніх сходинках з’явилася рогата істота. Рухалася вона неймовірно повільно. За нею вийшла ще пара. Потім четверта, п’ята... З кожною миттю їх ставало дедалі більше й більше.

— Тікаймо! — почули вони крик Гумбольдта.— До ящерів, мерщій!

Він обернувся, вклав в арбалет стрілу й випустив її в одного з переслідувачів.

Особливої шкоди чудовиську це не завдало, але рівновагу воно втратило. Захиталося, немов статуя, нахилилося і з гуркотом звалилося на кам’яні плити. Інші продовжували рухатися до них. Не дуже швидко. Повільно, незграбно, немов лялькова армія, але не зупиняючись ані на хвилину.

— Вони ще паралізовані,— пробурмотіла Еліза.— Світло робить їх слабкими. Вони стають повільними, але не зупиняються.

— А що з іншою лампою? — крикнув Лілієнкрон.— Можемо ще раз засліпити їх блискавкою.

— Уже запізно,— відповів Гумбольдт.— Їх надто багато. Потрібно якнайшвидше дістатися до ящерів.

Із жахом бачила Еліза, як із воріт з’являлося дедалі більше й більше жахливих чортів. «Як личинки з темряви»,— промайнула в неї думка. Коли вона обернулася до товаришів, Гумбольдт уже добіг до найбільшого із чотирьох ящерів. Довжина чудовиська від голови до хвоста була не менше десяти метрів. Забувши про страх, Гумбольдт піднявся по невеликій драбинці на спину тварини й сів у сідло. Ящір заревів.

— Мерщій! — гукнув учений.— Залазьте й міцно тримайтеся. Гладенькою дорога не буде.

П’ятеро мандрівників забралися на ящера й улаштувалися на спині.

Не зрозуміло, на скільки чоловік було розраховане сідло,