Томас Тімайєр - Подих диявола.

— Ти знаєш дорогу?

— Так. Але я не розумію, як...

— Клич охорону.

Лєна ніяк не могла зрозуміти, чи жартує Оскар, чи ні.

— Що мені робити?

— Ззовні стоїть вартовий. Поклич його. Найкраще з якогось приводу заманити його до кімнати, тоді інші не зможуть його побачити. Я поки постою тут, у кутку.

— А потім? Він побачить тебе, схопить і кине до камери.

— Не схопить, повір.

Лєна завагалася. Вона знала Оскара досить довго, щоб зрозуміти, коли він жартує, а коли говорить всерйоз. Зараз, схоже, він говорив серйозно.

— Гаразд. І що мені робити потім?

— Найкраще відвернутися й заплющити очі. Буде дуже яскраве світло.

Із цими таємничими словами Оскар став у куток. Як не дивно, костюм дійсно мав властивість робити свого хазяїна майже невидимим. Дівчині доводилося напружувати зір, щоб побачити, де стояв Оскар.

Вона повільно підійшла до дверей. Відкашлялася й ударила кулаком.

— Агов! Я прокинулася. Я хочу вийти.

Заскреготав засув.

— Не забудь відвернутися й заплющити очі,— почула вона шепіт Оскара.

Двері відчинилися. На порозі з недовірливим виглядом стояв чорт. Він підняв голову й принюхався. Небезпечно блиснув спис. Він щось гаркнув. Лєна повільно відступила. Просто як у казці. От зараз він скаже: «Тьху, тьху, тьху! Людським духом пахне!» Кам’яний зробив крок уперед. За секунду кімнату опромінила сліпуча блискавка. Лєна замружила очі, але світло сліпило навіть крізь заплющені повіки. Треба було послухатися Оскара й відвернутися. Пролунав неприємний шум. Тріск, начебто щось розбилося. Оскар схопив Лєну за руку:

— Готова?

Вона кивнула. Розплющила очі й подивилася на чорта. Той був прямим і нерухомим, як колода.

— Що з ним?

— Немає часу пояснювати, але це ненадовго. У нас є хвилин десять, поки він не здійме тривогу.— Оскар повернув рукоятку індукційної лампи.— На жаль, потрібно досить довго чекати, поки вона знову зарядиться,— пояснив він.— Але за цей час ми можемо досить далеко відійти. Ходімо! Ти перша.

Лєна завбачливо зачинила двері й засунула засув.

Вони дісталися до сходового майданчика. Десь глибоко під ногами гуркотіли величезні машини. Вони йшли коридорами, і з бічних проходів долинав дивний шум. Начебто гули великі мотори. Іноді вчувалися й інші звуки, що нагадували клацання батогів. Із одного проходу війнуло сіркою. Пахло димом і мастилом. Лєна стягла черевики. Краще йти босоніж: у кам’яних по-диявольському гострий слух.

Немов дві примари, зісковзували втікачі вниз по величних кам’яних сходинках. Сходи спускалися по спіралі. Поруччя не було, відтак не можна було звіситися й подивитися, що там унизу. На всі боки розходилися відгалуження. «Зверху спуск, напевно, був схо- жим на колесо з безліччю спиць»,— подумав Оскар.

Вони не пройшли й половини, як помітили рух в одному з проходів. На стінах тремтіло мерехтливе світло смолоскипів.

— Мерщій за мною,— шепнув Оскар.— Пригнися якнайнижче.

— Тебе можуть побачити,— тихо відповіла Лєна.— Чи не краще нам буде звернути в якийсь прохід?

— Не переймайся. Обережніше,— Оскар став, широко розставивши ноги, прикриваючи собою дівчину.

Лєна причаїлася за ним і стежила, як істота зі смолоскипом вийшла із проходу на сходову клітку. Світло вогню освітило і їх. Лєна затамувала подих. Кам’яний підійшов до них майже впритул. У будь-який момент їх могли помітити. Але коли їх розділяло не більше п’яти метрів, істота звернула до найближчого проходу і зникла.

— Бачиш? — повернувся до неї Оскар.

— Але як таке можливе? — прошепотіла дівчина.— Я могла б заприсягтися, що він іде просто на нас.

— Можливо, так воно й було. Тільки бачити нас він не міг. Тут світло погане, і костюм-хамелеон нам допоміг. Поки ми поводимося тихо, ми залишаємося невидимими. Ходімо далі.

Коліна в Лєни тремтіли, але в душі спалахнула надія. Уже видно кінець сходів. Іще два прольоти — і вони вийдуть у вестибюль.

Як же їй хочеться втекти з цього похмурого палацу! І не тільки з палацу. Їй хотілося знову повернутися нагору, до денного світла та свіжого повітря. Їй схотілося знову побачити друзів і синє небо. Геть звідси!

Аж тут пролунало ричання. Унизу, у вестибюлі вона роздивилася силует чорта. На тлі відчинених дверей його кручені роги та довгі руки нагадували леза ножиць. Поряд із ним було створіння, схоже на крота, з ластами та довгою гострою мордою. Завбільшки воно було з добру вівчарку, але більш кремезне. Чудовисько сиділо на повідці, на шиї в нього був металевий нашийник. Як і всі мешканці цих місць, істота була майже сліпою, але, ймовірно, мала чудовий слух і нюх. Вона грізно рикнула й натягнула повідця. Дівчина скрикнула.

Оскар блискавично кинувся вперед і затулив собою подругу. «Собака» ричала й хрипіла з піною біля рота. Її хазяїн, чорт вражаючого зросту, обернувся й подивився на сходи. Зі списом в одній руці й повідцем в іншій він почав підніматися сходинками. До нього було метрів десять. Вісім... Шість. Лєна вже чула гучне дихання звіра.

— Очі,— прошепотів Оскар.

Цього разу вона відразу ж послухалася. Зблиснула червона блискавка. Коли дівчина знову розплющила очі, чорт перетворився на камінь. У руці він продовжував стискати повідця з «кротом». На відміну від хазяїна, той не скам’янів і продовжував із хрипом рватися вперед. Однак, кам’яна рука надійно втримувала його на місці.

Проблема полягала в тому, що повз нього було складно пройти. Сходи були вузькими, а чудовисько виглядало надзвичайно злісним. Крім того, воно так гарчало, що незабаром збіглися б усі охоронці. У верх- ній частині вежі вже заметалися вогники.

Лєна подивилася вниз. До землі ще метрів зо три.

— Стрибаймо,— шепнула вона Оскару.— На рахунок три. Раз... два...