Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

з Мариною закордонами, і періодично запитував, чи нічого не треба його любим діточкам. Мати завжди була трохи гордячкою, хай часом несміливою, та все ж, а тому брала дещиці, найнеобхідніші для життя. Я так не звикла.

Я вимагала для себе квартиру і гроші на життя, а Олегові — рахунок у банку, щоб він міг навчатись, де захоче, коли прийде час, а мама не переймалась тим, де взяти гроші на лікування і поїздки в санаторії з малим. Олежику було тоді десять і навряд чи він добре розумів, за які фінансові справи я взяла на себе відповідальність, але я була певна, що колись він мені за це подякує. Бо коли Марина — молода, вродлива, корислива — народить батькові нових дітей, про нас він може призабути. А тоді йому, високопосадовцю, що довгий час вів подвійне життя, звик до грошей та влади, все ж було трохи соромно переді мною та Олежиком. І він дав усе, чого я хотіла.

Коли горить хата, слід врятувати хоча б стодолу.

Я була вдячна батькові за те, що забезпечив нас із братом. Не стану приховувати, я боялась, що він відмовиться. Але… знала, що батько любить нас попри все. Навіть тоді, коли захоплений якоюсь іншою жінкою, а не нашою мамою. І це мені боліло.

Мамі я завше була вдячна за любов та ніжність, за її увагу, за — усе. І мені було боляче, коли я повідомила про переїзд. Та мені було необхідно втекти, а мама не стала мене тримати, хоча прагнула цього безмежно. Та розуміла, що не змогла б втримати, а тому навіть не спробувала. Я була дорослою. Втім, з мамою та Олежиком ми бачились значно частіше — один-два рази в тиждень, частіше навідувалась до них я, а іноді — і вони до мене. Я спостерігала, як росте Олег, як змінюється, дорослішає. Я любила свого брата, хоч, мабуть, не завше уміла це показати.

Тому що попри все, чим мене наділила сім’я, було те, що цілковито мене вирізняло, — мій характер.

Криця.

Хоча ні, не так. Криця передбачає силу. Я її мала не так вже і багато.

Крига.

Холодне серце, яке любило хіба рідню. Холодний розум. Я була вродливою і мала дуже гарне тіло завдяки рокам тренувань у спортзалі, але, мабуть, краса не цілком торкнулась у якусь мить моєї душі, бо років до двадцяти я була переконана, що не вмію, не можу, не хочу любити когось іще. Я зустрічалася з хлопцями, мені подобалось, коли мене добивались, впадали, загравали зі мною, кохали. Мені подобалось бути в обіймах. Бачити захоплені очі. Подобалось — і швидко набридало. У дні, коли я нудьгувала, як тоді — після розлучення батьків, внаслідок стресів, потрясінь, важких перелетів чи переїздів, — я переставала існувати для світу на кілька днів і читала.

Коли мені набрид Іван, я за це поплатилась синцем на щоці.

Він поплатився також, бо однієї ночі на капоті його автівки, яку він необачно поставив далеко від будки охоронця на парковці, та ще й не під ліхтарем, з’явилось нашвидкуруч видряпане сумне сонечко.

Сигналізація вила настільки пронизливо, що, мабуть, прокинулось півміста.

Ми з Тарасом бігли так швидко, що, певне, серця готові були пробити клітки ребер і пурхнути до зірок.

Я щасливо сміялась. Почувалась божевільною. Ніколи подібного не робила! Знала, що для Івана перефарбувати капот буде невеликою витратою, але він любить свою машину так сильно, що, певне, вимите від злості через наругу над нею.

— Куди тепер?.. — видихнула крізь регіт, коли ми спинились, пробігши чотири нічні квартали. На вулицях було темно і безлюдно — ще б пак, четверта ранку, найтемніша пора листопадових ночей. Ті листопадові ночі надовго стануть для мене найтемнішими та найсвітлішими водночас. Найсолодшими аж до гіркоти. За відчуття свободи, що несподівано проросло в грудях у ніч, коли вперше переступила закон.

Що сказав би зараз мій батько-суддя?

— Ти ж наче мала план? — спитав Тарас, весело усміхаючись. Він скинув капюшон чорної куртки, в яку вбрався, йдучи «на справу», і в світлі ліхтаря довкола його рудого їжакуватого волосся наче утворився німб. Це мене насмішило і роздратувало водночас. Я вхопила Тараса за рукав і пересунула в бік. Від несподіванки він піддався. Світіння щезло.

— Але ж не план після закінчення плану? — уточнила я.

Він здивовано на мене витріщився.

— Чому це ти мене сунеш, куди заманеться?

— Бо так мені подобається. То що? Є ідеї, куди у Львові можна піти о четвертій ранку?

— Є. Ходімо.

Він привів мене в свою студію, що розташовувалася на стрісі одного зі старих будинків. Тарас виявився художником.

Тут витав стійкий запах фарб, розчинника і деревини. Стояли старий продавлений диван, мольберт та кілька стільців. А ще — з десяток різних ламп. Полотна великі — переважно пейзажі. Але подекуди — жінки. Різного віку, статури, кольору шкіри. Подекуди — оголені. Подекуди — закохані. Я бачила це в їхніх поглядах.

У поглядах — мені недоступних.

З єдиного не дуже великого круглого вікна було видно майже всю центральну частину міста. Тут було чудово.

— Малюєш коханок? — запитала перше, що спало на думку. Тарас гмикнув.

— Іноді. Чай, кава, вино, пиво, коньяк, горілка, ммм… тепла чи холодна вода? — почав перераховувати варіанти випивки. Я поглянула в куток студії — там стояв стіл, вщерть заставлений пляшками.

— Ти що, пиячина? Звідки в тебе стільки алкоголю? — спитала здивовано.

— Я не пияк, та сповнений сюрпризів.

— Давай вино.

— Поліземо на дах? — запропонував Тарас, шукаючи потрібну пляшку.

— Що?

— Тут є вихід на дах. Дощу наче не було, має бути сухо. Чи