Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

Саме сиділа в коридорі університету — пари закінчились і пора було йти додому. Коридори порожніли. Тримала в руках телефон і мізкувала. Я не звикла, аби зі мною обходились, як з непотребом. Позустрічатися ще трохи? А тоді покинути? Я знала, що як вдам із себе засмучену, він приїде. На своєму дорогому авто, яке боготворить. Або ж…

— З тобою все гаразд?

Я здригнулась і від несподіванки впустила на землю телефон. Сягнула рукою донизу, аби його підняти — але хтось мене випередив.

Руда маківка опинилась в мене перед обличчям, коли хлопчина присів, аби підняти мій телефон.

— Тримай. Ти що, злякалась?

Я мовчала. Хлопчина сидів навприсядки навпроти мене, і лице його було трохи нижче мого. Рудий, весь у веснянках, він мав зеленуваті очі, був одягнений в зелену футболку і чорні джинси. Про таких кажуть — милий. Джинси потерті на колінах.

— Ти береш телефон, чи як?

Його голос був приємним. Вивів мене зі ступору.

— Ні. Викинь його з вікна, будь ласка.

— Що-що? — обличчям хлопчини промелькнуло здивування. — Ми на четвертому поверсі. А телефон не з дешевих.

— Я знаю. Викинь його, — повторила я вперто. Той телефон був моїм сумнівом. Звісно, я могла б просто змінити «сімку». Але це було б не те. Треба знищити і телефон також. Надто часто на його екрані висвітлювались імена чоловіків, один з яких мене вчора скривдив. Побачивши, що рудий вагається, я тихо додала: — Зроби це для мене.

І він зробив. Підвівся, відчинив пластикову раму і, зробивши замах, пожбурив мобілку надвір. Я зірвалась з лавки і підбігла до вікна — якраз вчасно, аби побачити, як невеликий темний предмет впав внизу, налякавши зграйку студенток. Вони позадирали голови догори, а я засміялась і повернулась до хлопця.

Він усміхнувся.

— Як тебе звуть, марнотратко?

— Анна.

— Дуже приємно, Анно. Я — Тарас.

Так почалось наше знайомство.

— Звідки в тебе синець? — спитав він, зацікавлено розглядаючи мене. — Твоє обличчя надто гарне, щоб отак його прикрашати.

— Допоможеш покарати того, хто зіпсував це обличчя?

Тарас здійняв брови в німому запитанні. Він хотів деталей.

— Мене вдарив хлопець.

— Ти хотіла сказати: колишній?

Я криво усміхнулась.

— Так.

— Добре. Але я захочу дещо взамін. Тобі буде до вподоби.

— Побачимо.

У моїй квартирі було дві кімнати — спальня та бібліотека. Гостей я не полюбляла, подруг близьких не мала, а з кавалерами любила зустрічатись на нейтральній території, тому в вітальні потреби не виникало. Спальня моя була салатово-біла — починаючи від стін і закінчуючи меблями, постіллю на ліжку та навіть мотузочкою на жалюзі — білою, із салатовими китичками, які я сама до неї попричіпляла. Кольоровий одяг надійно ховався за дверима білої шафи. Над ліжком в мене висіла велика картина, яка була єдиним предметом багатоколірності — на картині було зображено велике вовче око. Я купила її в художника на вулиці, два роки тому в Будапешті, коли їздила туди зі знайомими відпочивати. Око було намальоване великими мазками і найкраще воно сприймалось на відстані трьох-чотирьох метрів, тобто якраз біля входу в кімнату, де і справляло найсильніше враження і стимулювало бажання піти звідси якнайшвидше. Особливо в батька, який бував у мене в гостях нечасто — один раз на три-чотири місяці, оскільки мешкав після розлучення в столиці, де не так давно отримав нову посаду. Одного разу він приїхав до мене зі своєю пасією, Мариною.

— Як можна вішати таке страхіття на стіну? — спитала вона невдоволено, побачивши тоді те око вперше — і востаннє, оскільки більше до мого житла Марині приходити не кортіло. Я відверто не раділа її появі, а те, що око звіра відлякувало довгоноге стерво, я сприйняла як знак — і почала вважати картину майже оберегом.

У бібліотеці в мене стелажів не було і жодних основних кольорів в інтер’єрі не передбачалось. Тут стояла канапа — під вікном, а простір між нею та дверима займали стоси книг.

З одного боку кімнати були ті, які я прочитала, а з іншого — ті, що купила, але прочитати вирішила пізніше. Я дуже не любила, коли в цю кімнату хтось заходив — вважала її особистою «печеркою». А тому зазвичай просто зачиняла, коли в квартирі бувала не сама. Я перебувала тут в часи, коли шукала спокою, — іноді це були хвилини чи години, вечори, ранки чи ночі, часом могла не ходити на пари і кілька днів майже не покидати бібліотеку; любила спати на канапі, читати або просто лежати і вдихати запах паперу. Кожна книга мала свій аромат, кожна сторіночка — окремий його відтінок, окремий настрій, нотка, мить, порив, пломінь. Я була закохана в книги, і тому зачиняла свою книжкову обитель на ключ, щоб до неї не потрапили сторонні. Поза бібліотекою я була Анною, відмінною від тієї, яка жила написаними іншими людьми історіями.

Усе почалось, коли розлучились мої батьки. Я ніколи не була особливо емоційною чи вразливою, але розвал сім’ї все ж виявився потрясінням. Пам’ятаю місяці після того, як від нас пішов батько, — вони були сповнені кричущої тиші у квартирі, пронизливого холоду, що витав кімнатами і серцями. Бідна моя мама! Вона старалась, просто неймовірно старалась пережити все так, щоб це якнайменше зачепило нас із братом Олегом. Але я знала, що вона часто плаче. І бачила, як багато сили мами йде на те, щоб піклуватися про Олежка, в якого загострились болі в грудях.

Мені було вісімнадцять.

Я просто втомилась від усього, що мене оточувало. Батько саме намагався показати, що він нас з братом любить, попри те, що повсякчас катався