Остап Дроздів - №2

твоєю країною, не проявляє її ґештальтів, не ретранслює культурної спадщини. Ні, воно заводить у цілком ворожий простір, звідки в тебе стріляють серіалами й убивають профанацією. Roma навіть не намагається пояснити це Manolo — в нього й так температура. Усе, що їй зараз треба, — помовчати. Усе, що потрібно йому, — не намагатися розуміти, а просто ковзати по телеканалах і офіґівати від заможності студійних декорацій. Сардинія відпочиває.

Manolo перестрибує з одного знімального павільйону в інший, а там усі ролі вже роздані; він по-ковбойськи прагне осідлати медіа-простір країни, що воює і щодня поминає полеглих, однак під ним брикається веселий і неначе обкурений віслюк, нав’ючений комедійними програмами, фанерними концертами і невибагливою розважалівкою. Аж задрість бере. Дівчинка на рецепшені, поки у фойє нікого немає, крадькома дивиться з айпада чужомовну комедію, прибиральниці у своїй каптьорці обговорюють влучні жарти чужомовних сатириків, — Львів безнадійно захворів краї­ною, нахапався всього найгіршого, чим вона є для нього. Roma втратила надію по поличках розкласти для Manolo весь цей балаганчик і просто пустила телевізійний пульт на самоплив. Задзеркалля так захопило сардинця, що він уже й забув про жарознижувальний порошок у саше, який треба випити на ніч. Наш телевізор — мастак утягувати в паралельну реальність, звідки зворотню дорогу прорубати може хіба що бойкот. Завбільшки з бульдозер.

Біляве чудо не має на все часу. Воно полюбило місцеве небо, коли те пізнього вечора набуває кольору чорносливу. Я, певно, застарий для нічних мандрів, майка прилипає до крижів, я не встигаю за цими фотосесіями на тлі ліхтарів і стовпів. Чомусь згадав, як дуже давно, коли був старостою оркестру в народному ансамблі пісні й танцю, повертався пізно з репетиції. До мене підійшов бандюкуватий типчик, ніби знаючи, що мої кулаки не здатні битися.

— Дай закурити.

Я і гадки зеленої не мав, чому імпровізаційно відповів таким чином:

— Ти Ашота знаєш?

Бандюкуватий типчик остовпів і щиро-прещиро перепитав:

— Якого Ашота?

— От зараз і дізнаєшся, — сказав я і пішов собі далі. Кретин.

Що це було? Який Ашот? Звідки? Таке враження, що моїми вустами мовив псих-черевомовець. Я ніколи не знав ніякого Ашота, й узагалі — я придумав це ім’я спонтанно на нервовому ґрунті. Бандюкуватий типчик вирішив мене не наздоганяти, уважаючи мене, мабуть, не сповна розуму. А може, він і справді хотів лишень прикурити. Що за Ашот?

Зараз уже не ті часи. Я не висунуся за двері, поки не справджу погоду на сайті gismeteo. Причому погодинно. І парасоля рідко коли лежить у моїй сумці, хоча я ще належу до тієї епохи, коли парасолю з сумки ніхто ніколи не виймав. Не було інтернету, а був огрядний хлоп у картатому піджаку, який зачитував прогноз синоптиків у довільній точності, бо всі знали, що наші синоптики — люди дуже приблизні, тому треба слухати поляків і додавати до їхнього прогнозу плюс один день — не помилишся. У нас удома висів старий ртутний барометр, стрілка якого цілорічно заклякла на позначці «среднее», і хоча мама намагалася його трусити — все одно погода вдавалася досить посередньою, тобто закляклий барометр говорив правду.

Мої сусіди спостерігали за поведінкою корів, і коли вони еротично лягали на траву і розпрямляли свої колінні чашечки, сусіди пророкували дощ. Хоча я особисто вважав, що корови лягають на траву, бо просто-напросто втомлюються цілий день стояти і скубати траву, нагинаючись у три погибелі. Щодня, тобто щовечора корови вилежувалися у траві, але дуже рідко завтра падав дощ. Мама казала, що червоне небо при заході сонця гарантує вітряну погоду, і я з докором дивився у вікно, скасовуючи всі плани пограти в бадмінтон. Та як на зло, наступного дня був штиль, ми їхали на озеро, а я, ідіот забобонний, завчасно виклав бадмінтон і не взяв із собою ракетки з розлізлими струнами й волана з важким пластиліном у головці. Тепер є gismeteo, і воно нині напророчило ясну ніч. Мене шляки трафляють, як можна пророкувати ясну ніч у місті, де цілий день лив дощ, але це ж gismeteo, а не радянські синоптики, тому ніякої парасолі!

Біля Домініканського собору мене перестрів 49-й Сепаратист. Я не сподівався на вторгнення університетської дійсності в мою приватну ніч, та вибору не мав. Довелось відповісти на запитання:

— Ви вже написали свій другий роман?

Усі знають, що я дописую свій другий роман, і він має стати бомбою — так сказала мій видавець, коли прочитала кілька фрагментів.

— Уже закінчую. А що?

— Річ у тому, що я маю для вас убивчу історію. Ви якось казали, що ваш другий роман буде свого роду діаспорним...

— Ну щось таке...

— Мій товариш зі Швеції розповів свою історію, і я думаю, вона вам ляже в канву.

— Може, не зараз?

— Нема питань, я ж бачу, ви не сам. — 49-й Сепаратист покосив очима на біляве чудо, яке переминається з ноги на ногу і готове равликом повзти далі. — Я вам напишу у фейсбук, і ви призначите зустріч.

49-й Сепаратист попрямував у нічну захриплість, а я поспішаю до ресторації, де навіть уночі смажать шашлики і грилюють перчики. Усі свої відвідини харчевень я розцінюю як справедливу винагороду за перебування в дорозі. Якби була така змога, я переніс би кухню McDonalds до себе додому, бо як би хто не хаяв його, та кращої картоплі фрі з соусом барбекю немає на всенькій планеті. Та й Big Mac Menu в них дуже смачне. Усі ці нудні канапки родом із дитинства у жирних кульочках хай ховаються. Не вірю людям, які наклепствують стосовно бістро швидкого харчування — очевидно, їм соромно зізнатися, що при одній згадці про солону хрумку шкоринку картопельки фрі в них спазмує слиновидільна залоза. А я ще й завжди беру кока-колу без льоду — і хай усі дієтологи світу мені заздрять, хрумкаючи свої стебла селери. Я якось був в одній компанії, яка за прилавком справляла чийсь день народження, і одна кобіта ламалася, як паличка кориці, що вона того не їсть, того не п’є, аж поки грім-баба Соломія Миронівна не гаркнула не неї:

— Слухай сюда. Та з’їж, та випий, та відригни, та відчуй себе жінкою!

Ми всі маємо зібратися в цій кав’ярні. Ромин син лишив пса вдома додивлятися третій сон. Roma лишила свого розчервонілого Manolo наодинці з зомбоящиком і прийде до нас — тут рукою подати. Зав’язується вакханально-розгнуздана бесіда з перебиваннями і вибухами реготу — мої навіжені друзі не можуть вирішити, яке вино їм до смаку цієї ночі. Завтра біляве чудо летить