Остап Дроздів - №2

— Поведи мене на месу.

— У нас це називається Служба Божа.

— Але кудись, де багато людей. Я в душі соціолог.

Повів. Під храмом (оправославненим) ціла площа людей грілися на осінньому сонечку, вигулювали своїх дітей, які ганяли голубів (миру) і одним вухом слухали монотонний текст із динаміка (подарованого меценатом), причіпленого до вхідних дверей (відреставрованих німецьким урядом). Факультативну формальну віру надто складно пояснити людині, яка літала в Японію відвідати традиційне вінчання синтоїстів лише тому, що воно яскраве й видовищне, і все. Світові релігії ця людина оцінює з погляду естетичної краси. Є релігії красиві й некрасиві. Як правило, красиві релігії — глибокі й людинолюбні, а некрасиві — злі й нетерпимі. Нашу показову християнськість біляве чудо зараховує до числа красивих релігійних практик, тому що вона невинна й нешкідлива. Немає нічого шкідливого в стоянні на свіжому повітрі. А освячення їжі — це щось трепетно-язичницьке, воно відсилає до милих дитячих вірувань у примітивне.

Біляве чудо вже хотіло гідно оцінити країну своїх пращурів, та мені довелося втрутитися й пояснити, що Львів до країни має малий стосунок, бо є радше винятком серед решти міст, геть прісних і нецікавих. Більшість із них я об’їздив і щоразу дивувався, як люди живуть у містах і містечках, де нема ні театрів, ні культурної програми, ні місць, де збирається соціологічна вибірка людей. Випалені, вирівняні облцентри з великими чергами до візових центрів і однією книгарнею в радіусі 200 км, та й то там превалюють атласи й крає­знавчість. Реноме цілої країни, вимоченої в роздовбаній провінційності, рятують кілька яскравих міст, що ніби випадають із загальної обойми, та білявому чуду цього не потрібно знати, хай краще робить хибні, зате позитивні висновки. Естетика закинутості мусить обійти його боком, аби воно, стоячи на крайній межі Європи, часом не схитнулося в бескид євразійської сухості й вихолощеності. Я мушу вберегти біляве чудо від ступання на територію безіменного Отєчества, де нема архітектури, а є просто житло.

Львовом я настирно затулив решту країни. Мене інколи називають маніпулятором, тож мені можна. Ромин син просив мене саме про це. З нього фляшка.

Roma не мала такого завдання з Manolo, бо він цікавився суто краєм, а не країною, адже вона не надто прихильно промовляла до сардинця рубрикою «гарячі точки». Ненависть — це чорна любов, і Manolo було цікаво суто з професійного погляду розкусити край, в якому любов до країни стала абсолютнішою, ніж любов до людини чи до себе. Мотивація самопожертви ніколи не входила в коло зацікавлень Manolo, а тут є рідкісна нагода зрозуміти тих, хто країну ставить вище за життя. В Європі це або моветон, або високооплачувана професія з багатомільйонною страховкою. В арабській Азії це або джихад, або безвихідь. А що це означає тут, у країні, яка преміює смерть тих, хто обіцяє після повернення з війни влаштувати кузькіну мать своїм очільникам, за яких, властиво, і йде на смерть? Manolo багато чого не розумів, хоча слов’ян мало хто з не-слов’ян розуміє, вони є загадковими авантюристами з голубими очима для тих, хто звик до правил і поступальності. Manolo читав, що мешканці цього краю пишуть слова Бог і країна через кому, в синонімічному ланцюжку.

— Це дуже по-арабськи, — ловив себе на думці Manolo. — Це в них країна є настільки сакральною, що може робити з тобою все, що їй заманеться.

Незламність як самоціль навіть тоді, коли поразка очевидна — це Manolo й хотів дослідити. І те, як це воно — видушувати з себе душу на догоду країні. А заодно зазнимкувати покинутий кіркут — може, саме багатенькі єврейські товариства зацікавляться й відновлять його. Цілі акорди завдань товкли Manolo по голові — і він зліг геть зовсім. Застудився, зашмаркався, в горлі дере.

Roma, навівши шмон удома, мусіла бігати готелем у пошуках електрочайника і додаткового пледа, бо Manolo ковбасило не на жарт. Коли він хворіє, то перетворюється в телевізійний овоч: підпирає голову подушкою і тупоголово клацає всі канали. Він стає виборцем. Так-то він телевізора навіть не вмикає. Стійка відраза до телевізора в нього виникла тоді, коли на виборах почали перемагати і ставати мегапопулярними останні пройдисвіти, або просто пройдисвіти, не обов’язково останні. Відтоді Manolo почав бойкотувати телевізор, понизивши його до рівня приставки для USB. І лише застуди, що супроводжувалися температурою, змушували дати шанс телевізору довести кров до точки закипання.

Manolo почав дивитися. Тотальна більшість говорила мовою іншої країни, не цієї. Manolo знає цю мову трошки, тому відрізнити може. Багато фільмів, узагалі чужих європейцеві і за картинкою, і за дійовими особами, і за манерою акторської гри (якщо можна так сказати).

— У вас багато постановочних шоу, — звертається до Roma, посьорбуючи імбирний чай із цитриною і медом. — Це ж явно видно: в дорогезні студії приходять привиди минулого тисячоліття. В страшних светрах, костюмах. А зачіски, Ісусе Христе! Таке враження, що сценаристи зумисне висміюють цих людей, виставляють на посміховисько. У нас теж такого навалом, та, як правило, дійовими особами є фріки, одиничні екземпляри. А у вас — люди з народу, екземпляри масові. У вас об’єктом насмішок є народ. Таке враження, що про ваш недорікуватий народ знімають шоу представники іншого, вищого народу, щоб висміяти і принизити. Політичні програми я не аналізую, бо не розумію мови, хоча більшість ваших політиків не розмовляють вашою мовою. Я це чую. І більшість ведучих теж. І взагалі, це страх як дивно — жодного фільму власного виробництва. Я навіть у Марокко такого не бачив. Ти дивишся всі ці програми?

Roma фиркає. Вона знає, що телебачення її країни — гульвіса. Але зв’язок із рідною землею тримати треба, тому якось доводиться оснащуватися сотнею фільтрів і вишукувачів підтекстів, аби поміж сказаним і показаним побачити правду. Спочатку це ніяк не вдавалося, і Roma збагнула, що телебачення її країни націлене цільово на внутрішніх реципієнтів, поміщених у кейс своєї країни. Їм не потрібен ковчег різних думок, їм потрібне розмаїття неправильних, сфальшованих думок, і що буде їх більше, то більше саможертв населення буде готове принести. Roma пробувала відділити зерно від полови, а потім зрозуміла, що вона розсортовує різновиди полови. Це стало схоже на ігри відображень без присутності першопредмета. Відзеркалення вдвічі збільшує відстань до об’єкта, і Roma дуже скоро зрозуміла, що її країна стає космічно далекою з кожним переглянутим ефіром, який, таке враження, аріадною водить довкруж і навколо. Якщо ти висмикнутий із кейса своєї країни, то телебачення твоєї країни одразу стає холодним і ворожим, воно навіть не пахне