Каміло Хосе Села - Вулик

хистких трамваїв з розгойданими вагонами та скреготливими гальмами, що виїздять із розташованого неподалік депо.

Цей пустир, який зранку належить галасливим задерикуватим дітлахам, що цілісінький день жбурляються камінцями, о тій порі, коли зачиняються під’їзди будинків, перетворюється на бруднуватий рай, де не можна потанцювати під повільну музику чиєїсь радіоли, що долинає звідкись Суздаля; не можна випалити для початку розкішну запашну сигарету, не можна шепотіти на вушко всілякі нехитрі, ні до чого не зобов’язуючі обіцянки. В пообідаю пору сюди, наче ящірки, сповзаються діди й баби, щоб погрітися на сонні, але з тієї години, коли дітлахи та подружжя з п’ятдесятирічним стажем лягають спати і вже бачать сни, пустир перетворюється на справжнісінький рай, де немає місця відмаганням і викрутасам, де кожен знає, на що йде, де кохаються шляхетно, майже суворо, просто на м’якій землі, яка ще зберігає контури класів, накреслених дівчинкою, що прострибала тут увесь ранок, і круглі акуратні ямки, викопані хлопчиком, який кілька годин поспіль завзято грався тут у кульки.

— Тобі не холодно, Петрито?

— Ні, Хуліо, мені так добре з тобою!

— Ти мене дуже любиш?

— Дуже, наче ти не знаєш.

Мартін Марко блукає містом, йому не хочеться йти спати. В кишенях у нього порожньо, і він чекає, коли зачиниться метро і від’їде останній жовтий кволий трамвай. Тоді місто належатиме йому і таким людям, як він, що йдуть кудись навмання, запхнувши руки в порожні кишені, де часом навіть холодно рукам, ідуть із порожньою головою, порожніми очима й серцем, в якому теж — не збагнути чому — зяє глибока нещадна порожнеча.

Мартін Марко повільно, майже в забутті піднімається вулицею Торрихоса до вулиці Дієго де Леона, тоді спускається вулицями принца де Вергари та генерала Моли аж до площі Саламанки, де посеред зеленого, з любов’ю доглянутого скверика височіє статуя маркіза де Саламанки у сюртуці. Мартінові Марко подобається прогулюватись отак на самоті, довго, до знесилення блукати широкими вулицями міста, тими самими вулицями, які вдень, наче якимось дивом, по вінця наповнюють — мов тарілки чесно зароблений сніданок — голоси крамарів, простодушно-сороміцькі пісні служниць, гудки автомобілів, плач малюків, цих міських приручених вовченят, лагідних і водночас жорстоких.

Мартін Марко сідає на дерев’яну лаву й закурює недопалок, який разом з іншими недопалками тримав у конверті зі штампом: «Мадридська провінційна рада. Відділ особистих карток».

Вуличні лави — це своєрідні антології всіх скорбот і майже всіх радощів життя: якийсь старий пересиджує тут напад астми, священик читає свій молитовник, жебрак вбиває на собі вошей, муляр обідає зі своєю дружиною, тут передихають знесилений хворобою сухотник, божевільний із великими мрійливими очима, вуличний музикант із корнетом на колінах — кожен приходить сюди зі своїми маленькими чи великими клопотами, залишаючи на лаві дух стомленої плоті, неспроможної збагнути до кінця таїну кровообігу. І дівчина, що спочиває після пристрасного стогнання, і сеньйора, яка читає товстезний бульварний роман, і сліпа, котра чекає, поки спливають години, і маленька друкарка, що жадібно їсть бутерброд — свину ковбасу й кусень чорного хліба, виготовленого з борошна третього ґатунку, і хвора на рак, яка мовчки терпить біль, і причинна з роззявленим ротом та цівкою слини на підборідді, і крамарка, що притискає до черева лоток із різними дрібничками, і дівчинка, якій дуже подобається дивитись, як мочаться чоловіки...

Конверт, у якому Мартін Марко зберігає недопалки, він узяв у домі сестри. Звісно, конверт цей уже ні на що не придатний — хіба тільки щоб носити в ньому недопалки, тампони й содові пігулки. Особисті картки скасували ще кілька місяців тому. Подейкують, тепер видаватимуть посвідчення з фотографією і навіть з відбитками пальців, але це, мабуть, буде ще не скоро. Державні справи робляться повільно.

І тоді Селестино, звертаючись до загону, мовить:

— Мужайтеся, хлопці! Вперед, до перемоги! Кому лячно, нехай залишиться! Мені потрібні справжні мужчини, здатні накласти головою заради ідеї!

Загін мовчки схвильовано слухає його слова. В очах солдатів пломеніє лють, вони рвуться в бій.

— На бій за щастя людства! Наша жертва не буде марною, адже ми знаємо, що наші діти зберуть врожай, який ми сьогодні засіємо!

Над головами солдатів кружляє ворожий літак. Але жоден із них навіть не ворухнеться.

— Протиставімо ворожим танкам гарт наших сердець!

— Правильно! — кричать солдати.

— А кволим, слабодухим, хворим не місце серед нас!

— Правильно!

— А також експлуататорам, спекулянтам і багатіям!

— Правильно!

— І тим, що жирують, поки робочий люд голодує!

— Правильно!

— Поділимо золото Іспанського банку!

— Правильно!

— Але щоб досягти жаданої мети і вибороти остаточну перемогу, ми повинні покласти свої життя на вівтар свободи!

— Правильно!

Селестино красномовний, як ніколи.

— Тож уперед, без вагань і страху!

— Вперед!

— На бій за хліб і свободу!