Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Пан Халявський

а тут музика як уріже своє; так я вам скажу: така гармонія на душі й по всіх почуттях розіллється, що мимоволі стане на сон клонити… Мимоволі цмокаєш та губи втираєш. Та хіба мало чудес бачив я в сьому, справді, комедному домі, що треба називати «театр»! Раптом тобі сад; не встигнеш намилуватися, оком моргнути, як уже тобі й будинки, а там місто, пустеля, море… Як се робиться — я й тепер, хоч зараз убийте мене, — не поясню вам, бо не розумію нічого!.. А балети? Ото найвища краса. Се, ввольте бачити, танцюючи діють, а діючи танцюють… Проте й танці нічого собі; а ось танцівниці, танечниці, так се — будь я бестія! — збожеволіти можна. Молоде, страх яке гарне, та як високо вбране, та яке жваве, вертке!.. А як скакне, закрутиться, підніме ніжку… висока, щонайвища краса!.. Каналії, та й годі! Через силу кинеш театр, прийдеш додому — а танцівниці в очах; ляжеш — танцівниці — тут вони, й продумаєш геть усю ніч про високі чари незрівнянних танцівниць, котрих у нас, у Хоролі, й не думай коли-небудь побачити! Куди там!

Під час одного такого театру, як тільки мої милі танцівниці з усім своїм старанням розтанцювалися в лісі, я слухаю, захоплююсь і був готовий уже куняти; скрізь усе тихо, наче й усе заснуло; раптом позад нас почувся гучний, різкий голос: «Паничу, агов!» Усе заметушилося, сполошилося, багато хто скочив, акторниці замовкли, музика замішалася… Чути гамір; когось тиснуть, здержують, а він борсається й кричить: «Та гетьте, пустіть, я по панича!» Всі дивляться туди, і я за ними..: глянь! аж се бідолашного мого Кузьму взяли на муки!..

Жалощі мене охопили; я кинувся визволяти мого вірного Кузьму, а його вже підхопили під руки й ведуть, не слухаючи моїх запевнень, що се мій Кузьма… Де там! Так і щез з очей моїх!

Уже мені було не до театрів і не до акторниць; пропадай воно все, жаль самого тільки Кузьму: ми з ним двоє заїжджі були, а тепер я один зостався, а його, може, запроторять на край світу. В таких розчулених думках рушив я додому… глянь! у квартирі сидить у мене Іван Опанасович, мій вірник Горб-Маявецький…

Ось як то сталося, що він мене не умисно знайшов.

Приїхавши до сього Петербурга, він просто до Івана Йвановича подався… Мене нема й не було. Взялись вони розшукувати; стояло в записці, що я в'їхав, а де спинився, ніхто з начальства не турбувався. Мене й без того всі знали. Горб-Маявецький подумав був, що я зовсім пропав і не знав, як без мене починати справу, бо не було кому втинати: «До сієї супліки». Коли се раптом трапилася йому книжечка, та не така, щоб книжечка справжня, а так собі, дурниця. Звольте бачити: Петербург хитре місто, і люди в ньому живуть такі, що до всякої штуки прикладуть руки. Декотрі й беруться за особливі заробітки. Діло не діло, правда не правда, чув або вигадав, та все те в рядок: напише, позначає в книжечці, та й розсилає по місту й по всьому світу. Скомпонувавши одну, береться за другу, і так увесь рік; а за все те грошенята й лупить. А що треба, щоб застою не було, так він у своїх книжечках шкварить навмання. Там і кохання всякого сорту, і всяка механіка, і про тістечка, і про акторниць, і про чоботи… Одне слово, про все, що сьому штукареві на думку спаде. А що не завсіди в людини думки бувають, так він і пуститься по вулицях; що запримітить, а що, ходячи, вигадає та одразу й у реєстр, що при собі так і носить.

— Хитре місто!

Одного дня сього публічного баляндрасника принесло до річки; побачивши мене, він і познайомився зо мною; ото як я розповідав, та всі мої слова, що я тоді, сидячи над річкою Невою, йому по-дружньому казав, розумні й так собі, всякі, все він записав, за пазуху сховав та й додому; а там у свою книжечку та до друку, взявши, правду кажучи, багато чого на совість заради сміху, та й пустив про мене славу на весь світ. Стали читати про мене всі.

Ся книжечка, яка там не є, попалася до рук моєму Горбу-Маявецькому, Прочитав і пізнав мене живцем. Кинувся шукати; знайшов петербурзький «Лондон», а мене нема, я милуюся акторницями. Він Кузьму по мене: поклич, мовляв, його до мене. Кузьма одшукав театр та й увійшов до нього. Тому що був уже останній театр і наприкінці, то ніхто його не спинив. Увійшовши. Кузьма побачив купу люду, а в лісі баришні гуляють; то він і. подумав, що і я десь там з ними загулявся. Отож і став по-своєму гукати мене.

Недешево обійшлося се йому! Кузьму потягли й замкнули в темницю, поки що до завтрього, а тоді на розпит. Пішов тут Кузьма казна-що верзти! Він каже до пуття, та його не розуміли. Він правильно відповідав, що приїхав з Хорола з паничем з Трохимом з Мироновичем з Халявським; що я йому потрібний був, тому він і гукав мене. Йому дали пам'ятне повчання, щоб він наперед інакше шукав свого пана; а Кузьма, сим не задовольнившись, став сперечатись і доводити, що коли йому треба панича, то він скрізь піде й буде гукати, шукаючи його. Щоб переконати його, що він помиляється, йому доручили підмітати вулиці, а ввечері, не нагодувавши, прислали його до мене. Та й перепало ж гнобителям його. Куди там! Кузьма цілий вечір усякими лайками їх лаяв і, лежачи в своїй халабуді, все сукав дулі й посилав у той бік, де його так повчили. Так їм і треба! Отак напасти на безневинну людину й налаяти її!

Радість наша під час побачення з Іваном Опанасовичем була невимовна. Він радів, що відшукав мене; а я радів, що знайшов його. Він боявся за мене, що мене, недосвідченого, котрий не знає світу, одного серед чужих людей, обберуть, обдурять. (NB. Не на такого наскочили! Тільки й того, що обібрали в Тулі та в театрі за