Світлана Талан - Матусин оберіг

наповнюєш інших людей. Я впевнена, що така людина обов’язково буде біля тебе, інакше ніяк. Як би не було тяжко, тримайся своєї віри та мети, будь собою, щоб одного разу твоя самотність скінчилася і ти змогла подивитися в очі тому, на кого стільки років чекала. Він подивиться на тебе закоханим ніжним поглядом і скаже, що кохає тебе, і ця любов буде з вами все життя…»

«Як могла мама знати, що мені не вистачає саме цих слів? – думала Олеся, застигши з аркушами в руці. – Написано так, ніби вона й зараз поруч, усе бачить, розуміє й відчуває. А я? Хіба маю право бути поганою матір’ю? Де мій хлопчик зараз? Моя мама писала своїй доньці листи до останнього дня, писала, турбуючись про свою дитину навіть тоді, коли знала, що помирає, коли її мучив страшенний біль. А я скисла від утоми? Матусю, вибач. Я мушу бути сильною, щоб твій онук міг пишатися мною, щоб дочекатися того часу, коли поруч буде кохана людина».

Олеся наділа на шию ланцюжок із маминим оберегом. – Так спокійніше, – подумала вона.

Олеся посиділа хвилин десять і відчула, як поступово, повільно вливаються в неї життєві живильні сили, як кров розносить їх тілом, і воно звільняється від нелюдської втоми.

У дворі Карина бавила Максимка.

– Господи! Нарешті! – сказала вона радісно. – Людочка мені наказала викликати до тебе лікаря, якщо…

– Усе вже добре! – усміхнулась Олеся. Максимко, побачивши маму, простягнув до неї рученята. – Іди до мене, моє сонечко! – вона взяла сина на руки. – Мама з тобою! Вона тебе любить!

– Ходімо до хати, я тебе нагодую, – сказала Карина, – бо Людочка мене вб’є, якщо не поїси.

Млинці з малиною смакували добре. Олеся з’їла кілька штук із апетитом, випила молоко.

– Не зрозуміла, – сказала дівчина, відсунувши від себе порожню склянку, – чому ти вдома? Чому не на роботі?

– Поки ти спала, стільки всього відбулося! – збуджено сказала Карина.

– Розповідай!

– Учора вже по обіді мені зателефонувала Ольга Володимирівна й попросила негайно приїхати в офіс. Я подумала, що потрібно доплести сітку й не вистачає людей, тож пообіцяла, що буду. Увечері мала дочекатися свою господиню, але вона не повернулася вчасно. Телефонувала їй – абонент недоступний, тож залишила записку, на столі – вечерю й поїхала. В офісі була лише Ольга Володимирівна й більше нікого.

– Сама плела? – здивовано запитала Олеся.

– У тому й річ, що нічого не робила, сиділа за столом і пила чай із печивом. Я спочатку про себе трохи психанула: сама стомлена, та ще й викликали, коли можна було поговорити телефоном.

– Тож навіщо вона тебе кликала?

– Трішки терпіння й інтриги! – усміхнулася Карина й продовжила: – Питаюся: навіщо мене кликали, а Ольга Володимирівна каже, мовляв, пам’ятаєш, я обіцяла тебе познайомити зі своїм сином? Я кажу, що сприйняла то за жарт, а вона мені: син також противився, то вона запросила мене і його сюди на чай. Я вже хотіла сказати, що також не згодна, але… Тут, Олесю, увага! Заходить Валентин! Уявляєш?!

– Та ти що?! Невже?!

– Так! Ми дивимося одне на одного, а я отетеріла й кліпаю очима, як дурепа! А потім він і я в один голос вражено: «Ти?!» Ольга Володимирівна нічого не зрозуміла, дивилася то на мене, то на нього, а потім так здивовано: «То ви знайомі?»

Подруги розсміялися від душі. Вони реготали, і Максимко й собі радісно засміявся та заплескав у долоньки.

– Ось і не вір у випадковості! – сказала Олеся.

– Хто б розказав – сама б не повірила!

– І що було далі?

– Ми попили чай і з Валентином пішли гуляти містом, – сказала Карина.

– Мені здається, чи ти й справді щаслива?

– Ні, не здається! У житті він ще гарніший, ніж на світлинах! – щасливо промовила Карина. – Олесю, я, мабуть, закохана!

– То мабуть чи закохана?

– Не знаю певно, але постійно думаю про нього. А коли згадаю його очі, усмішку, погляд, дотик рук – одразу на серці так радісно, що аж страшно!

– Закохана! Діагноз точний! – усміхнулась Олеся. – Довго гуляли? Цілувались уже?

– Яка ти швидка! Може б, і поцілувались, так Людочка почала бити у дзвони: Олесі погано! Тож довелося повертатися додому.

– Вибач, я не хотіла зіпсувати ваше перше побачення.

– Пусте! Сьогодні ввечері знову зустрінемось!

– Це ясно як день, але чому ти не на роботі? Невже вигнала змія?

– Не кажи так. Надія Іванівна має складний характер, може нагримати ні за що, але за її напускною суворістю приховані самотність і сум. Знаєш, Олесю, мені її шкода. Ось живе сама-самісінька, ні до кого піти, поплакатися, пожалітися, а вона все-таки жінка.

– Бізнес-леді.

– Нехай і так, але й сильні жінки плачуть, страждають від самотності, і мені здається, що їм важче, ніж ми собі можемо уявити. Іноді я думаю, що Надія Іванівна ладна обійняти мене й виплакатися, але її щось стримує.

– Може, тобі так здається?

– Можливо, – стенула плечима Карина, – але я відчуваю її душевний біль і якусь порожнечу. До речі, Надія Іванівна до цього часу не повернулася додому.

– Звідки знаєш?

– Уранці пішла, а на столі все стоїть так, як я залишила. Спробувала зателефонувати – знову не на зв’язку. Схоже, з нею трапилося лихо. Такого ще ніколи не було. Коли кудись їхала, то мене попереджувала, а зараз…

– Набери її ще раз, – запропонувала Олеся.

Карина спробувала, але жінка була не на зв’язку. Дівчина телефонувала ще і ще, увечері й зранку, але Надія Іванівна так і не вийшла на зв’язок.

Розділ 54

На третій день Карині зателефонували з незнайомого номера.

– Вас турбує лікар, – сказав чоловік. – Ви Карина?

– Так.

– Ким доводиться вам Надія Іванівна Кобцева? – запитав він.

– Я працюю в неї хатньою робітницею. Де вона? У лікарні?

– Близькі родичі в неї є?

– Ні, немає.

– Річ у тім, що Кобцева потрапила в автокатастрофу, і зараз її стан критичний. Вона втратила багато крові, потрібні донори, щоб урятувати їй життя.

– То я знайду! – схвильовано сказала Карина.

– Кров потрібна негайно. У нас були запаси такої групи, але скінчилися, й отримати ще ми зможемо лише за добу, а час працює не на неї. Кобцевій потрібна перша група крові з негативним резусом, яку знайти нелегко. У нас є список постійних донорів, але наразі ніхто з них не може здати кров із різних поважних причин.

– Я можу здати!