Євгенія Подібна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Спершу мені дали відношення в бригаду, на посаду зв’язківця. Я поїхала вчитися в Полтаву. Тоді я не знала, що таке автомат і як із ним поводитись, із чого він складається і як з ним подружитися. Але там нас дуже добре навчили користуватися зброєю. Намагалася, мов губка, всотувати всю інформацію. Почала служити. Але розуміла, що то не моє, не рідне, хотілося воювати, і я почала просити перевести мене на бойову посаду.

На передову потрапила старшим стрільцем, а зараз я вже командир відділення. Знову довелося повчитися, цього разу в «Десні». Після навчання отримала звання молодшого сержанта. Зараз я працюю із зенітною установкою. Спершу спробувала: зможу — не зможу. Вийшло — ця зброя припала мені до душі. Так я й знайшла своє місце у війську.

Дуже багато чого навчив мене чоловік. У нього до того було три ротації в зону АТО. Прийняли мене в підрозділі дуже добре, тепло. В нас не було якогось такого поділу, що я — жінка, а вони — чоловіки. Звісно, важкого носити не давали, але якщо треба було виїхати попрацювати, питань жодних не виникало.

Коли вперше потрапила у бліндаж, а це було влітку 2017-го, було все ж трохи страшно — тоді я не розуміла, що таке передова і як мені тут буде. У перший день взагалі було… ну дуже страшно, але наступного ж дня взяла себе в руки. Спершу жила біля чоловіка, згодом він уже жив на іншій позиції, але все ж можливість бачитись хоча б час від часу залишилася. Це було поблизу села Новотошківське Луганської області. Там ми пробули 10 місяців.

Перший мій обстріл був зі стрілецької зброї й гранатометів. Ми посиділи в окопі, перечекали, потім відповіли. Не можу сказати, що нас аж так сильно обстрілювали, але все ж бувало. Ми спостерігали і якщо бачили ворога чи починався обстріл — доповідали. Далі, якщо була команда, працювали у відповідь. Згодом, коли мене перевели в інший підрозділ, на тих позиціях уже було гарячіше: обстріли зі стрілецької зброї, бувало, по нас лупили з 82-міліметрових мінометів. Якоїсь системи не було — стріляли, коли їм схочеться. Вночі навіть менше. Провокували нас постійно.

Мій перший бій відбувся, коли ми з напарником стояли на посту, вночі. Я стою, бачу — світло. Дивлюсь у «нічник» (прилад нічного бачення. — Авт.) — щось ходить, але для тварини зависоке. Повідомили командира, він дав дозвіл на вогонь. І я почала стріляти з ручного кулемета. Вразила ціль чи ні — не знаю. Емоції після перших пострілів були… Адреналін, мабуть. Незвично було. А от коли вперше стріляли із зенітної установки, нам у той день теж добре прилітало. Тож коли відпрацювала по ворогу, пам’ятаю, чомусь сміялася. Істеричний такий сміх був. А потім такий «отходняк»… Але в момент роботи розум був холодний — чітко виконувала все, чого мене вчили.

Як на мене, коли йдеш воювати, дуже важливо вірити у свого командира, довіряти його рішенням, наказам, бути впевненим у ньому. Тоді все буде добре. Якщо не віриш — краще змінити підрозділ. Наш батальйон — як сім’я: ми знаємо все одне про одного — хто що вміє, хто що може і чого не може. Важливо, що завжди хтось із побратимів поряд — і на посту, й під час бою. Ти віриш їм, знаєш, що вони не розгубляться, раптом що — не кинуть тебе напризволяще.

Наш підрозділ повернувся тоді на ротацію без втрат. Найважчим за ці 10 місяців для мене було перебувати так далеко від дому. На якісь побутові речі я не зважаю взагалі — знала ж, куди їду і навіщо: захищати країну і бути поряд із чоловіком. Було ж розуміння, що то не готель, а бліндаж. З продуктами було нормально, воду нам привозили теж справно, тож і поїсти, і помитися ми могли. У нас був добрий бліндаж, хлопці хазяйновиті — зробили душову. А так — звичайна військова служба. У вільний час, коли почистив зброю, можна було трішки відпочити і почитати.

З місцевими в Новотошківському ми спілкувалися мало. Здебільшого в магазині, коли ходили в село чогось докупити. Я зі Львівщини, говорю українською. Тож мене спершу не дуже сприйняли, не надто привітно на мене реагували. А потім уже нормально — змирилися чи звикли, не знаю. Агресії в наш бік не було, але й підтримки сильної не відчувалося. Лиш раз чула, як кричала одна жінка — в неї зять воює з того боку і стріляє в нас. Село було не надто розбите, і під час нашого перебування там було досить тихо. Там є садок, школа, магазини, пошта — тобто умови для життя більш-менш.

Коли я прийшла в армію, зрозуміла, що подруг у мене немає. Були, наприклад, заздрощі через зарплатню. Родина мою службу сприймає теж неоднозначно. Мама постійно плаче, переживає. Спершу вона не знала, де я. Я говорила, що служу десь дуже далеко, а потім випадково проговорилася. Була велика сварка, така, що аж не розмовляли якийсь час. Довелося сказати, що я трохи побула на передовій, а потім знову перевелась — «у такий глибокий тил, що навіть не чую, як стріляють». А от дядьки