Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

— Не торкайтесь до мене! — скрикнув Вальдштейн, і на його обличчі знову проступив вираз нестямного гніву. Але стражник, не зваживши на те, почав ретельно обмацувати його обома руками.

— Викличте графа Макса фон Вальдштейна! — закричав герцог. — Він підтвердить мою особу.

— Нащо кликати якогось там графа? — здивувався начальник варти. — Просто скажіть нам, хто ви, й покажіть свої папери.

Вальдштейн тільки зціпив вишкірені зуби; ніс його поблід і по-негроїдному розтягся вшир.

— Здається мені, — сказав Петр, — що цю шахову партію ви програли.

— Які там шахи! — озвався начальник варти. — Підете до цюпи. Обидва.

— Даю вам слово дворянина, — мовив Вальдштейн, — що я — високопоставлена особа, але не можу назвати свого прізвища з державно-політичних причин.

— Чхав я на ваше слово, — відказав начальник варти. — Я й сам дворянин, син барона, шкода тільки, що мати моя була праля. То що? Підете своєю охотою, не опинаючись?

— Піду своєю охотою, але богом присягаюся, ви про це пошкодуєте.

— Оце гарна мова високородного пана, — сказав начальник варти. — Ходімо.

І вони пішли.

В підземеллі, куди вкинули обох без попереднього допиту, бо година була вже пізня й магістратські урядовці давно розійшлись по домівках, Вальдштейн поводився спокійно. Його обличчя, наскільки видно було в густій сутіні, знов набуло вже згадуваного й змальованого вальдштейнівського виразу байдужості та спокійної певності себе. Ледь розтулені повні губи промовляли: «Так, це мені до речі, це все діється за моїми задумами». Та коли в нічній тиші дзиґарі вибили десяту годину, він раптом вибухнув конвульсивним сміхом, скоріше схожим на плач, і впав на нари.

— Склад ганчір’я! — заволав він. — Склад ганчір’я, вартістю двадцять золотих, перешкодив найвеличнішому подвигові після Цезаревого переходу через Рубікон. Будьте ви прокляті, Кукань, будьте прокляті й моліться богу, щоб віддалив хвилину, коли я з вами поквитаюся.

Петр, що сидів на низенькому стільчику, прикутому ланцюгом до стіни, щоб в’язень не міг скористатися ним як зброєю, відповів:

— До таких погроз я звик. Турки, що серед них я певний час жив, уміють формулювати щойно висловлену вами думку багато соковитіше. Читайте Макіавеллі. Пожежа на складі ганчір’я — це одна з випадкових обставин, щодо яких він у своєму творі «Про змови» каже, ніби їх повинен ураховувати кожен змовник, а щоб вони не перешкодили йому, хай діє вельми обачно, хоча звичайно так не буває. Наші вчинки, додам я від себе, куди менше залежать від сили нашої волі, ніж від слабкості уяви та нездатності передбачити наслідки власних постанов, Через те ми раз у раз допускаємось помилок, тим тяжчих, чим важливіша наша мета. А змова, пане герцогу, це, безперечно, щось дуже важливе.

— Тут слід говорити не про змову, — заперечив Вальдштейн, — а про захист моєї гідності й зміцнення моєї влади, яку хотіли в мене відібрати. Та дарма, не чіпляймося до слів. Якої ж помилки я, по-вашому, допустився?

— Що не прописались у ратуші. Під чужим ім’ям, звичайно. І що не забезпечили собі паперів на те ім’я.

— Розум, — сказав Вальдштейн, — це знаряддя напрочуд придатне для запізнілого зрозуміння того, що мало бути зроблене, але не зробилося. На жаль, розум не може так само точно підказати нам, що робити, коли ми тільки готуємося до якогось учинку. По-вашому, я сам собі нашкодив тим, що не назвався в ратуші, скажімо, Францом Мюллером, власником лазні. — Навіть у густій сутіні помітно було, що Вальдштейн усміхнувся цій думці. — Кажете, це з мого боку недбальство, гідне кари. Але чи справді воно так? Невже ви гадаєте, ніби всі люди, що насунули до Регенсбурга, чемненько пішли прописатись у ратуші? Якби так, вони стояли б у черзі перед ратушею до кінця з’їзду.

— Звичайно, всі не прописувались, — погодився Петр. — Але вони, на відміну від вас, не мали наміру переходити Рубікон.

— Гаразд, ваша зверху, — сказав Вальдштейн. — Та це не боронить мені згадати історію горезвісного Томаса Мюнцера, який позбувся голови з іншої причини: коли після поразки селян під Франкенгаузеном він утікав, перевдягнений, то збудив підозру влади тим, що, на відміну від інших утікачів, мав папери в цілковитому порядку. Розум уміє відстояти кожне «за» і «проти». Розумом хай керується селянин, купуючи шмат поля. А я керуюсь розмахом своєї фантазії та пристрасті.

— А також, наскільки я чув, підказом зірок, — сказав Петр.

— Це не суперечить сказаному, бо той підказ цілком ірраціональний, — відказав Вальдштейн. — Коли я знаю, що розміщення зірок сприяє моїм замірам, тоді я можу дозволити вільний політ своїй інтуїції й діяти так, як ніхто від мене не сподівається, а це, окрім іншого, дає ще й ту вигоду, що я опиняюсь на шляхах, на яких ніхто не встиг поставити мені перешкоди.

Вальдштейн простягся на нарах, зіперши голову на сплетені пальцями руки.

— Ох, ці кляті нари… Ще хлопцем я бачив такий живий сон, ніби верби, під якими я лежав, уклонялись мені. Хтось інший зразу викинув би той сон з голови, а я зберіг його і в найтяжчі хвилини життя черпав з нього силу й віру в себе. Не дивно, що він згадався мені й тепер. Коли я вчився в Альтдорфі, то якось кілька разів оперезав ціпком свого слугу, що обкрадав мене та оббріхував, а на довершення я заскочив його на гарячому з одною панійкою, на яку сам гострив зуби. Це правда, я таки добряче його змолотив, але що мало не до смерті — це він уже прибрехав. Я наївно гадав, ніби цією прикрою пригодою навіки скомпрометую себе в очах вищого товариства, а вийшло якраз навпаки: моя брутальність принесла мені загальну повагу, якою я тішусь і досі, бо люди здебільшого боягузливі, ниці й шанують тільки того, кого бояться. То був повчальний урок, якого я вділив не стільки тому нікчемному слузі,