Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

— Це була шоста спроба, — зауважив він.

— Сподіваюся, ви не гніваєтесь на мене за неї, — сказав Вальдштейн.

— Нічого ви не сподіваєтеся, бо вам байдужісінько, що я про вас думаю, — відказав Петр. — Але тепер ви розумієте, чому я не хотів відкрити вам, як урятувався від вашого знаменитого Джузеппе. Якби я вам сказав, що на мені панцер, ви б мене штрикнули в живіт. Отож ваші зарізяки вистрелили мені в груди й приголомшили мене. А як укинули в річку, я опритомнів і плив за водою, аж поки побачив…

— Напівобсунутий вал, — докінчив за нього Вальдштейн. — На північно-західному кінці міста.

— Звідки ви знаєте? — здивувався Петр.

— З одного дуже докладного рапорту про стан наших укріплень, — сказав Вальдштейн. — І ще ви побачили, як за Дунаєм злетіла в небо червона ракета, а тоді з мого вікна вилетіла зелена. Ви зрозуміли, що це світлова перемова, прибігли до Кеплерового дому і тепер, зухвала й настирлива блощице, знов опинилися тут. Так усе було?

— Дивуюся бистрому розумові вашої високості, — сказав Петр. — Правда, з тим застереженням, що важко уявити, як могло бути інакше.

— Гаразд, але що далі? — провадив герцог. — Що далі? Ви перешкодили мені пустити жовту ракету, і то був єдиний ваш успіх. Тепер ви стоїте тут і не знаєте, що діяти. Ви хочете стояти так цілу ніч, аж до завтра, до одинадцятої години, коли Альбрехтові з Вальдштейна складуть останній вирок? У цю хвилину ви справді держите мене в кулаці, одначе так само держу в кулаці й я вас, бо ні я, ні ви не можемо вийти звідси. Але ви самотній, вашій казці про справжнього й фальшивого Вальдштейна не вірить навіть мій найгрізніший ворог, отець Жозеф. А мої прибічники всюди, куди не глянь. За чверть, щонайбільше за півгодини вони почнуть сходитися сюди на остаточну раду. Ще не догорить оця свічка, як їх буде повен дім. Що ви, мокра курко, — це я мислю буквально, бо ви справді мокрий, — зможете зробити проти них? Як ви собі уявляєте — що станеться?

— Ніяк не уявляю, — відповів Петр. — Все моє життя було однією великою імпровізацією.

— Напевне, успішною, — сказав Вальдштейн. — Тому ви й дістались так далеко й так високо. Слухайте, Кукань, приставайте краще до мене. Ви маєте відвагу, здоров’я, силу й розум; на марні, наперед приречені авантюри, як оцей-от ваш виступ проти Альбрехта з Вальдштейна, такої людини шкода. Ще кілька годин, і я стану наймогутнішою людиною Німеччини, а отже і Європи. Ви вже самі бачите, що ваші приватні аматорські спроби перепинити мені дорогу сміховинні. Допоможіть мені, замість сердити мене та дратувати. Під моєю охороною і під моїм проводом перед вами відкриються такі шляхи, що вам і не снилися.

— Щось подібне казав мені й папа, коли виряджав проти вас, — відповів Петр.

— Але зразу ж вас і відкликав, — нагадав Вальдштейн. — Не забувайте: я знаю, про що ви говорили з отцем Жозефом у монастирському саду.

Петр виглянув у вікно.

— Кажете, ваші спільники почнуть сходитися за чверть години?

— Так, — відповів Вальдштейн трохи здивовано.

— Мені здається, вони вже сходяться, — сказав Петр. — Тільки чомусь вони схожі на стражників.

А за хвилину внизу загрюкали в двері. Потім зі сходів почулася збуджена розмова, а ще за хвильку клямка на дверях Вальдштейнової мансарди ворухнулась.

— Ласкавий пане, пробачте, що порушую ваш спокій, але тут прийшли люди з ратуші, — почувся несміливий, старечий голос астролога Сені.

А тоді в двері затарабанили, і хтось грубо крикнув:

— Відчиніть! Негайно відчиніть!

Петр відсунув засув, і ввійшов начальник міської варти з пістолем у руці, а за ним ще троє озброєних людей.

— Ви пускали з вікна ракети, — сказав начальник варти.

— Це не заборонено, — відказав Петр.

— Так, поки воно не завдає збитку, — уточнив начальник. — Але ви своїми ракетами підпалили склад ганчір’я на Горішнім Верді. Віддайте мені зброю й засвідчіть вашу особу.

Петр простяг начальникові шпагу й видобув з кишені подорожній паспорт, просяклий водою.

— Тьху, чорт, — лайнувся начальник варти, силкуючись прочитати розлізле письмо. — А хто цей другий пан?

Вальдштейн підвівся, уражений і гордий.

— Прошу звертатися до мене з належною шанобою. Скільки збитку сталося з вини цього чоловіка?

— Купець Ціммерман, власник складу, оцінює його в двадцять золотих.

— Я заплачу двісті, — сказав Вальдштейн. — І більше не хочу маги з вами ніякого діла.

— Скільки ви заплатите, це визначить суд, — відказав начальник варти. — Покажіть свої документи.

— Не покажу, — сказав Вальдштейн.

— Хто ви такий? Як зветеся?

— Це не ваше діло, — відрубав Вальдштейн.

— А це ми побачимо, моє чи не моє, — сказав начальник варти. — Хто власник цього будинку?

Ввійшов учений астроном Кеплер, що доти стояв за дверима.

— Це я, доктор Йоганнес Кеплер, колишній двірський астроном його величності цісаря. А цей пан — мій квартирант.

— Ви прописали його в ратуші?

— Я не вважав це за потрібне.

— Ви сплатили за нього податок? Чи він сам заплатив?

— Який податок?

— За тимчасове проживання.

— Коли кажу, що не вважав за потрібне прописувати його, з цього випливає, що податку я не платив, — сказав Кеплер.

— Хто він такий? Як зветься?

— Цього я не знаю, — відповів астроном. — Знаю тільки, що це високородний пан.

— Знаємо ми таких високородних панів, — сказав начальник варти й звелів одному зі стражників: — Обшукати,