Джо Хілл - Пожежник

в столярні? В ідеалі, звісно, було би знайти електродриль, але сумніваюся, що ви десь дістанете бодай трохи заряджений. Зійде й такий, що треба вертіти вручну.

Дон перевів погляд з неї на Тома Сторі — його біляве волосся, запінене багрянцем, — а тоді назад.

— Ох, Господи. Ще щось?

— Тільки гарячу воду, щоби стерилізувати свердло дриля. Дякую.

Коли він не відповів, вона підвела погляд, наміряючись сказати йому, що більше нічого не потрібно, та його і сліду не стало.

У сусідній кімнаті залунав спів.

15

Гарпер охайно витерла Отцю Сторі обличчя холодним вологим кухонним рушником, зчищаючи сажу й кров. Під шаром бруду їй відкрилося худе, з вовчими рисами, лице. Час від часу з його лівого ока скочувалася кривава сльоза. Вона цівкою стікала йому до вуха, тож Гарпер щораз доводилося витирати його наново.

Здавалося, він уважно дослухається до голосів у сусідній кімнаті. Вони співали ту ж пісню, що й тієї ночі, коли Гарпер прибула до табору. Співали, що всі вони одна кровинка, що всі вони — одне життя. Щодо себе Гарпер була певна, що до Блискоту її не затягне — вона просто не могла собі дозволити поринути в ту мерехтливу яскравість, де все було легшим та кращим. Її місце було тут, біля вмираючої людини. Втім, вона загадалася, що стане, якщо Отець Сторі не попрямує туди: відтак помочі з того для неї не буде жодної і нічим буде замінити брак заспокійливого та плазми.

Темні закарлючки драконячої луски, що завитками вкривали його стару й обвислу шкіру, далі лишалися холодними.

— Бог — то гарна оповідка, — зненацька промовив він до неї. — Мені вона до вподоби, а ще та, де літаючий пень та Венді. Ми її разом читали, Саро, коли ти ще мала була.

В уяві Гарпер зринуло безтурботне, прекрасне обличчя, зіткане з язиків полум’я. Вона стисла його руку.

— Я не Сара, Отче Сторі, — промовила вона. — Я друг, сестра Вілловз.

— Добре. Сестро Вілловз, маю до вас особисту медичну балачку. Боюся, дехто грав нами, як тим укулеле. Хтось виспівував нові слова до старих пісень. Важливо діяти негайно ж. Цих заощаджень не стане.

— Спершу потурбуємося про вашу голову, — відказала Гарпер. — А тоді вже займемося злодійкою.

— Я б не поклав злодія до рота, бо він би поцупив мої мізки, — мовив він. — Та й хай там що, а каміння смакує ліпше. Гадаю, я об щось гепнувся головою і завалив собі тінь. Ти її приладнаєш на місце, чи вона вже десь чкурнула?

— Усе, що мені потрібно, — це голка й нитка, і будете в нас як новенький.

— Головне, щоб глузд був ціленький, — відказав він. — Доживаю я кінця, старенький. А знаєте, моя маленька Сара теж була жахливою злодюжкою. Цупила в мене — цупила в усіх нас. Навіть у Пожежника. Бідолашний Джон Руквуд. Він намагався її не вбити. Гадаю, тепер спробує не вбити вас. Він, певно, закохався у вас. Та ще халепа. З вогню та в Пожежника.

— Ну звісно, він намагався її не вбити, Отче Сторі. Він її не вбивав. Я чула, що його навіть на острові не було, коли Сара...

— Йой! Ні. Певно, що ні. Він був невинним споглядачем. Як і Нік. За хлопцем провини нема. Вони обидва стали її поплічниками мимоволі. Чого не могла отримати від одного, вона діставала від іншого. То була дуже приспішна жінка. Я знаю, що Джон звинувачує себе, та дарма. Його кремують за злочин, якого він не коїв. Померла молода, і сліз ріка текла. Та й не те, щоб вони були одружені. Вони б ніколи не побралися. Усі пожежники, зрештою, віддаються попелу. Чули колись ту стару лічилку для «класиків»? «Джон та Сара, у куренику сидять, помаленьку Г-О-Р-Я-Т-Ь», — він зупинився, а тоді лівим оком впився в щось у неї над плечем. — Онде моя тінь! Хутко! Пристьобайте її назад.

Вона озирнулася. Темна постать вперлася головою в інший бік зеленої занавіски між палатою та почекальнею. Крізь неї виринув Дон Льюїстон, тримаючи сталеве відерце з водою в одній руці та паперовий пакет в іншій.

— Не повірите нашій лядській удачі, — сказав Дон. — Я нарив драний електродриль, ще й з цілісінькою батареєю. Один старий скнара притяг його до табору цього тижня, тримав у пікапі. Свердло вже в гарячу воду занурив.

— Як щодо бритви? Ножиць?

— Агась.

— Добре. Ходи-но сюди. Отче Сторі? Томе?

— Мис вислівз? — відгукнувся Том Сторі.

— Томе, я саме збираюся зробити вам невеличку стрижку. Потерпіть, будь ласка.

— Попить пивасика? Я той-во, не вельми пивака, таш по пивасику буду. Суше душе.

— Розумієте, шо він белькоче? — запитав Дон Льюїстон.

— Доне, більшу частину часу я ледве розумію, що ви белькочете. Підійміть йому голову.

У сусідній кімнаті пісня скінчилася на останній високій ноті, повній гармонії. Керол щось бурмотіла своїй маленькій уважній пастві. Вона зі своїми вірянами вже глибоко поринула у Блискіт, випромінюючи вдосталь світла, щоб забарвити зелену занавіску в проході у променистий лаймовий відтінок.

Дон тримав голову Отця Сторі своїми покорченими пальцями, поки Гарпер обрізала жмутки закривавленого волосся з того місця за вухом, куди його вдарили. Шкіра під чуприною була багрянисто-чорною, наче баклажан.

У почекальні знов здійнялися голоси. Тепер уже «The Beatles». Зринало сонечко, довга холодна зима добігала кінця[73]. Отець Сторі напружився й почав здригати п’ятами.

— У нього епілептичний напад.

— Він вдавиця своїм же язиком, — промовив Дон Льюїстон.

— Анатомічно неможливо.

— Ми його втрачаємо.

«Так», — подумала Гарпер. Якщо це ще й не були передсмертні конвульсії, то чекати лишалося недовго. З кутика рота Отця пішла піна. Його ліва рука вхопилася за простирадла, відпустила, а тоді вхопилася знову. Правицею він не міг робити нічого. За праве зап’ястя його тримала Гарпер, контролюючи нестійкий, шалений пульс.

Пісня в суміжній кімнаті піднялася до високої, мелодійної досконалої ноти, й очі Отця Сторі широко розплющилися: замість зіниць світилися кільця золотавого світла.

Його спина вигнулася на матраці, лише голова та п’яти торкалися його, а тоді він розслабився й повалився на простирадла. Серцебиття почало уповільнюватися. В його драконячій лусці пульсували завитки тьмяного червоного світла, блякли, а тоді спалахували знову.

Кутики його губ злегка здійнялися. Здавалося, він майже усміхається, а тоді його повіки стулилися.

— Вирубавсь, — промовив Дон. — Йсусе, таки помогло. Пісня протягла його крізь найгірше.

— Так. Гадаю, що так. Доне, встроміть, будь ласка, свердло.

— Ми таки це зробимо?

— У нього майже не залишилося сил. Якщо не зараз, наступного шансу потім вже не буде.

Вони зголила решту волосся з потилиці Отця Сторі, відкриваючи уражену плоть.